РОБОТА У НЕДІЛЮ – ГРІХ ЧИ НЕОБХІДНІСТЬ?

 

РОБОТА У НЕДІЛЮ – ГРІХ ЧИ НЕОБХІДНІСТЬ?

Тим, хто живе та працює у селі, нині дуже нелегко. Город, худоба, хатні справи – усе це потребує часу і уваги майже цілодобової. А людям віруючим треба ще й молитовне правило виконувати, на свята та у суботу-неділю на службу Божу приходити. Ось і запитали ми у священиків: як селянам усе це поєднувати? Чи можна працювати у святкові та недільні дні й чи правда, що городина, посіяна у цей час, не виростатиме? Спонуканням до цієї розмови став лист, котрий надійшов до редакції.


„Здрастуйте! Розпочну одразу з запитання: чи можна працювати після служби у суботу та неділю, а також у дні свят і світлої седмиці?

Віднедавна я живу в селі й бачу, що влітку тут взагалі немає вихідних. Свято не свято, а худобу треба годувати, город обробляти, хатні справи робити. Неможливо навіть один день не працювати. А тут ще й церковні бабусі голову довбуть: якщо у свято працюватимеш у городі, то нічого не виросте. 

Однак свят на рік припадає дуже багато: 12 двунадесятих + 10 (можу помилитися) великих + страсна і світла седмиці + Святки... Разом із неділями набігає кілька місяців, і це, не враховуючи святкові дні: «Миколи», «Івана», «Василя», «Параски», щодо яких існує тверде народне переконання, що у ці дні працювати не можна. При цьому багато хто щиросердо вважає, що у неділю та у свята потрібно піти до храму чи вдома помолитись, а потім можна робити все, що завгодно: влаштовувати застілля, пиячити, дивитися ТБ, перемивати сусідові кістки, а ось працювати – страшний гріх. 

Ось і цікавить мене: а чи можна після богослужіння, причастя чи більш тривалої домашньої молитви (якщо, припустимо, людина не змогла піти до храму) вийти і кілька годин попрацювати? Все одно ж доведеться худобу годувати, доїти тощо? 

Сучасне життя у далеких селах дуже важке. Зазвичай молодь тікає з них до міста, де влаштовується за малу платню на легшу, порівняно із сільською, роботу, і на плечі селян-батьків лягає турбота про допомогу своїм, уже міським, чадам. І буває так, що їхнє життя перетворюється на суцільну безпробудну працю. 

Взимку, звичайно, легше, але влітку! Уявляєте, ви встаєте о п’ятій ранку і не на молитву, а годувати худобу, тому що о шостій вона вже буде дико ревти. Особисто я не можу тут встати на півгодини раніше на правило (кишка затонка у мене для цього, тому й інших не засуджую), тому що після кількох днів із шестигодинним сном можу йти тільки у напрямку ліжка. Потім потрібно випасати худобу, заготовляти корм на зиму, варити худобі їжу, сушити сушню, обробляти землю і так далі, і так далі... 

Я бачу, як люди знесилюються. Звичайно, це інше питання: «А, може, треба все впорядкувати по-іншому?» Але й тут не варто поспішати засуджувати. Адже присадибне господарство – це єдине, що є у селян, а вони з нього мають не лише харчуватися, але й одягатися, ремонтувати будівлі, купувати інструменти. Сьогодні сільськогосподарська продукція коштує копійки у порівнянні з тим же одягом. У далеких селах люди збувають городину перекупникам за безцінь: ну де їй, бабі, на ринок до Вінниці їхати?! Та й хату з худобою на півдня не покинеш... 

Як мешканці селищ долають хвороби – теж можу розповісти. Зазвичай недугу переносять на ногах, при цьому праця зводиться до найнеобхіднішого, щоб хоч трохи полежати. А потім, коли хвороба минає, – за сапу і на город, тому що там уже бур’ян вище за дах виріс і треба починати справжню боротьбу за врожай. Мені б совість не дозволила заганяти цих людей на службу (бо під час хвороби мрієш про одне – полежати!). Більше того, якщо когось змушувати йти до храму, то, швидше за все, у нього прокинеться супротив щодо богослужіння. Тим більше, що у селах вечірню та Літургію служать в один день, тобто служба триває по 6-8 годин. 

До речі, тут, у селі, я зробив таке спостереження: селяни справді до храму майже не ходять, але дуже часто за своїми людськими якостями вони набагато кращі за міських віруючих-пенсіонерів, котрі виростили дітей і вже належать лише собі, вічно бігають із храму до храму на всі богослужіння, престольні свята, їздять у паломництва, а пристрасті як були, так і залишаються, та й зарозумілість заввишки з дев’ятиповерховий будинок: трохи заперечиш – одразу пиха пре або виправдання. А сільські люди все ж простіші, особливо ті, хто до храму не ходить. Це церковні бабусі можуть вчити вас уму-розуму, а нецерковні часто відчувають ненормальність свого стану. Просто сил у них не вистачає і розуму частенько. Вони як діти, і ставитися до них треба відповідно – з любов’ю. Як кажуть: «Кому мало дається – з того мало запитається»! 

Особисто я, коли мене бабусі запитують, чи можна у свята і неділю працювати, кажу, щоб робили необхідне і читали Іісусову молитву, а як полегшає, тоді вже до храму потрібно йти. Бо дійшли люди до того, що кажуть: якщо у світлу седмицю будеш садити городину, то весь урожай пропаде. До речі, мені б дуже хотілося, щоб священики прокоментували і це твердження, а то мати мого друга каже, що начебто так наш владика сказав (думаю, бреше, звичайно; на її думку, це, мабуть, благочестивий обман). 

Коротше кажучи, всяке у житті буває. Ось ми ходимо до церкви, причащаємося, сповідуємося, але залишаємося зі своїми пристрастями. Це, звичайно, не привід для того, щоб не ходити до церкви, але й гнати туди людей щонеділі не потрібно. Адже одному треба декілька разів на тиждень бути на богослужінні, іншому – лише раз, а деяким і раз на місяць достатньо. Відвідування храму, втім, як і Причастя, сповідь – це ж не мета духовного життя, а засіб (ліки) для досягнення мети – духовного одужання. А ліки потрібно кожному застосовувати по-різному. 

Віктор КРАВЕЦЬ, Тиврівський район”


«Щодо городини, то це з розряду  фольклору»

Протоієрей Євгеній Кошельник, настоятель храму св. ап. Іоанна Богослова у селі Хомутинці Калинівського району:

– У селі жити набагато важче, ніж у місті. Однак Православ‘я більше пристосоване саме під ритм сільського життя. У місті багато цілодобових підприємств, і віруюча людина, яка працює, часом змушена пропускати богослужіння. Міські жителі, які мають городи і дачі за містом, не можуть доглядати їх впродовж тижня, тож їдуть туди на вихідні дні.

Однак у селян ще є можливість жити за більш древнім укладом. Безумовно, життя у селі стало легшим. Якщо раніше жінці, щоб випрати одяг, треба було нести його до річки на кладку, то сьогодні достатньо закинути у пральну машинку. Та, незважаючи на це, раніше люди знаходили більше часу для відвідання богослужінь. Тому що наші діди-прадіди добре відрізняли першочергове від другорядного.

Так, роботи у селі багато, але послухайте, як називають корів у селах – іменами героїв серіалів! Ті серіали – це є відібраний час у недільних богослужінь. Я не докоряю нікому, але Господь так влаштував світ, що можна спланувати свій робочий тиждень так, аби зробити всі справи і прийти у неділю до церкви. Звичайно, якщо припадає черга пасти корів, то це потрібно робити. Худоба не винна, що хоче їсти. Але готувати корм потрібно напередодні, а не косити у неділю. 

Коли чуємо церковні дзвони, а в цей час робимо свої справи, ми повстаємо проти Бога. Закриваємо свої вуха і не чуємо першої заповіді, яка закликає нас від усього серця любити Господа. Коли у церкві звершується Літургія, а за тином дрова рубають, це бентежить і самого священика, і церковних людей.

Стосовно того, що посаджена у святкові дні городина не буде рости: це – з розряду фольклору. Але говориться так для тих людей, у яких ще недостатньо віри. Адже для першокласників – одна наука, а для десятикласників – інші книжки. 

Тому намагайтеся всю роботу розпланувати на тиждень, а неділю віддайте Богові. А скільки  часу присвятити церкві – залежить від того, наскільки людина воцерковлена. Всі ці питання потрібно вирішувати зі своїм настоятелем у приватній бесіді. 


«Священики не можуть скасовувати четверту заповідь»

Протоієрей Ігор Рябко, храм Покрову Пресвятої Богородиці, м. Запоріжжя:

– Сказати: не ходіть до храму, працюйте від зорі до зорі – це неправильно. Потрібно пристосовувати церковний статут під себе, знайти той універсальний принцип і ритм життя, що дозволяв би чергувати молитву і працю. Так, їх можна і поєднувати, як автор правильно говорить, читаючи під час роботи Іісусову молитву. Але у будь-якому випадку потрібно давати місце Богові у нашому житті, без цього не можна. Бог хоче милості, а не жертви. Ніхто не говорить про те, щоб усе було з надривом. Треба прагнути внутрішньої і зовнішньої гармонії. Можна ранкове і вечірнє правила замінити Іісусовою молитвою, пораючись по господарству. Але все-таки у священиків немає дозволу від Бога скасовувати четверту заповідь. 

Один день із семи днів тижня потрібно присвячувати Богові. Це той день, що «Господу Богу твоєму». Усієї роботи переробити неможливо, вона, як Ленін при комунізмі, була, є і буде. Але є час, який ми маємо присвятити найголовнішому – турботі про спасіння своєї душі. Якщо ми цього не робитимемо, то остаточно зариємося у землю і опустимося на коліна, з яких уже ніколи не підведемося. 

Бог не залишить людину, яка свято шанує Його заповіді. «Шукайте, найперш, Царства Божого й Правди Його, а решта додасться вам», – вчить нас Святе Письмо. Гріх не в тім, що ми будемо працювати, робота ніколи не була гріхом. Гріх у тім, що турботу про небесне ми розмінюємо на роботу й турботу про земне. 

Виправдання про необхідність праці у сільській місцевості є не більше, ніж виправдання. Із семи днів тижня присвятити на службу Богові одну неділю цілком можливо. Так жили наші предки, на цих традиціях виховане селянство. І ніхто ці традиції не заперечував і не порушував, крім безбожної радянської влади. Тим більше, що потрібно це, насамперед, не Богові, а нам. Не Богові, а нам потрібно, щоб Благодать Божа торкнулася нашого серця. 

Якби нам сказали, що ми отримаємо по 1000 доларів щоразу, коли будемо приходити до сільської ферми і дивитися, не відриваючись, на місцевого племінного бика, то на селі не залишилося б жодного байдужого, хто б не відвідав ферму у день недільний і не зворушувався від вигляду рідної тваринки. 

Так, напевно, можна й обіцяти менше і жадати зусиль більше, щоб отримати якісь-то земні блага, і на це б знайшлося чимало бажаючих. Утім, тільки замисліться: у день недільний ми можемо отримати у храмі «ліки безсмертя», те, що дає блага не тимчасові, котрі ми все одно втратимо, а вічні, те, що дасть нам можливість у Бозі і з Богом жити вічно. Що може бути важливішим і бажанішим? Невже це не варте тих малих зусиль, які від нас потрібні? 

Які ми інколи буваємо невдячні, не цінуємо того, що Бог нам дає! Розп’яття, катування, смерть, страждання – все зроблене заради людини та її спасіння, а ми часто буваємо схожі на тих невдячних званих на весілля гостей, що визнали турботи про поле і волів важливішими тієї трапези, на яку їх кликав Господар. І заплатив Він ціну за цю, не Йому, а нам потрібну вечерю своєю Кров’ю. 

Соромно і гірко має бути за невдячність і черствість, які ми виявляємо стосовно Жертви Христової.


«Робота можлива лише та, яку не можна не зробити»

Ігумен Дорофей (Маркевич), настоятель храму св. ап. Іоанна Богослова у селі Бохоники Вінницького району:

– Щодо питання про покарання за порушення спокою святкового дня: Господь наш жив, виконуючи Ветхозавітний закон, а ми ще обмірковуємо питання, чи потрібно нам виконувати правила Вселенських та Помісних Соборів, що затверджені святими отцями. Але за порушення духовних законів страждають самі порушники.

Ми виправдовуємо нашу безперервну, навіть у недільний день, метушню необхідністю покращення життя. Людина зробила своє життя комфортнішим, але чи стало воно щасливішим? Свідоме порушення заповідей та традицій Церкви – це свідчення відсутності турботи про своє спасіння.

Тепер про можливість праці під час служби (також і у недільний день). Архієпископ Єпифаній (Феодоропулос) сказав: «Дійсність дуже часто перевищує найбагатші фантазії найвідчайдушніших фантазерів». Цей вислів доречний для характеристики багатьох сторін церковного життя. Говорячи про поведінку християнина у неділю, слова старця справедливі стовідсотково. На жаль, обрядова сторона життя християнина наповнена міфами та мріяннями. А все набагато простіше. 

Чи замислювались ви, навіщо у храмах дзвони, чому такі різноманітні мелодії церковного дзвону і чому відповідні мелодії закріплені за конкретними дійствами богослужіння? Чи потрібно це тим, хто молиться у храмі? Навряд, це відволікає від молитви, співу. У православному богослужінні не використовується інструментальний супровід, але чим дзвони кращі від органу чи гітари? До того ж, вони знаходяться поза храмом, на дзвіниці, й всередині храму їх чути погано. Відповідь на це запитання проста: дзвін, що акцентує найважливіші моменти богослужіння, потрібен тим, хто поза храмом, хто виконує послух. 

Наші благочестиві предки майже всі обробляли землю (до речі, за заповіддю Божою, яка була дана Адаму), а землеробство – праця сезонна, не терпить зволікання чи свавілля. І церковний дзвін попереджав працюючих, що потрібно зупинитися, перехреститися і, помолившись, з наступними ударами дзвону продовжити працю. Висновок: робота у недільний день можлива лише та, яку не можна не зробити.


«День недільний – для Бога, а не для ледарства»

Протоієрей Андрій Єфанов, клірик Іваново-Вознесенської і Кінешемської єпархії РПЦ:

– Заповідь про дотримання свят говорить: «Пам’ятай день суботній, щоб святити його. Шість день працюй, і роби всю працю свою; а день сьомий – субота для Господа, Бога твого: не роби жодної праці ти й син твій, та дочка твоя, раб твій та невільниця твоя, і худоба твоя, і приходько твій, що в брамах твоїх. Бо шість день творив Господь небо та землю, море та все, що в них; а дня сьомого спочив. Тому поблагословив Господь день суботній і освятив його» (Вих. 20:8-11). Але не забуваймо, що ця заповідь дана євреям, і Господь неодноразово дає нам приклад порушення її у тому виді, у якому вона буквально сприймалася фарисеями. Численними зціленнями саме у цей день Господь вчить нас, що «субота постала для чоловіка, а не чоловік для суботи» (Мк. 2:27). 

Щодо проведення святкового дня у селі, то для віруючої людини природно присвятити цей день молитві й допомозі ближньому. Але сільське життя не дозволяє зовсім відсторонитися від повсякденних турбот. Пішов дощ – намокне заготовлене сіно. Не поллєш у посуху город – погубиш врожай. Про такі випадки Господь говорить: «Хіба ж не відв’язує кожен із вас у суботу свого вола чи осла від ясел і не веде напоїти?» (Лк. 13:15). Виходить, що невідкладна праця є припустимою. 

Але як бути зі справами, які можна перенести? Тут важливо зрозуміти, що часто ми самі запевняємо себе у невідкладності справ, хоча, запитавши свою совість, погоджуємося, що є робота, яку можна перенести заради святкового дня. 

Утім, усе викладене стосується лише людей церковних. Той, хто поза Церквою, хто не має Христа у своєму серці, все одно проведе день поза Богом. І тоді безглуздям буде тупо просидіти перед телевізором або на лавці, засуджуючи сусідів. Краще вже й попрацювати, ніж провести день у гріху. Бо день недільний – для Бога, а не для ледарства. 

Окремо хочу сказати про непосильність сільського життя. Некорисно ані для душі, ані для тіла руйнувати себе рабською працею, оскільки усьому має бути міра. І турбота про родичів-городян може обернутися інвалідністю, а у немочі навряд чи хто буде потрібен родичам. Тому у цьому питанні важлива розсудливість.

Хай Бог благословить вас і зміцнить!

Матеріал надано газетою «Одигітрія»

 

Переглядів 9901