29 серпня
2017 р.
У зоні АТО все – як тут, тільки набагато складніше
Протоієрей Анатолій Кузнєцов служить настоятелем храму апостола і євангеліста Іоанна Богослова села Михайлівки Вінницької області. Одним із своїх найголовніших обов‘язків протягом останніх трьох років він вважає відвідування зони проведення антитерористичної операції – АТО. На Донбас священик здійснив уже понад тридцять поїздок. Що ж спонукає його до цього?

– Отче Анатолію, розкажіть, з чого почалися Ваші поїздки в зону АТО.

– Я проживаю у селі Михайлівка. 22 роки на одному місці.

І з перших днів, як почався конфлікт на Донбасі, моїх односельчан у зону АТО відразу попало 23 чоловіка. І кожна мама, кожен тато, брат, сестра хотіли хоч щось туди довезти, передати, чимось захистити. Я почав їздити провідувати своїх хлопців. Від церкви нашою громадою, усім селом ми складалися на бронежилети, берці. І я все це відвозив. 

А потім, бачачи потрібність спілкування як священика і солдата, потрібність допомоги духовної та моральної, я вже почав їздити до всіх. Ми всі свої, ми всі – українці.

Усі наші поїздки практично з перших днів благословляв владика Симеон, митрополит Вінницький і Барський. Це його безпосередня участь. Це фінансова й духовна підтримка. Це збори речей, продуктів, коштів, що проводяться всіма нашими храмами. Владика, уся наша Вінницька єпархія завжди допомагають у моїх поїздках. 

Зараз ми взяли під опіку дитячі будинки. У Часовому Ярі діток-інвалідів 41 душа. А в Парасковіївці – інтернат, 159 дітей. Це Луганська і Донецька області. І плюс два будинки милосердя. Село Новомихайлівка, настоятель храму отець Ігор, – там 32 пенсіонери, 15 з яких лежачі. Ми завжди збираємо продукти, одежу, милиці, ходунки, памперси для дорослих. Другий будинок милосердя знаходиться у Катеринівці. Там 18 пенсіонерів, 10 з них лежачих. Опікується ними отець Роман, настоятель місцевого храму. 

Ми тісно співпрацюємо з Союзом десантників Вінниччини, які постійно їздять з нами в зону АТО. Вінницька єпархія долучилася до обладнання дитячого майданчика в Бахмуті. Ми виділили туди цемент, фарбу, електроди. 

– А як часто їздите? 

– Були такі місяці, що їхали по два рази – на Різдво, святого Миколая. Везли іграшки – зробити дітям радість. Стабільно їдемо раз на місяць. Три тижні я знаходжуся дома, один – там. Але це не я один. Це великий колектив. 

– Коли ви приїжджаєте туди, звичайно, спілкуєтесь з бійцями. Ці бесіди носять який характер – більше світський чи духовний? Чи там все переплетено?  
 
– Переплетено-духовний. Теми дуже різні – і житейські, і світські, і духовно-церковні... 

Ось ми хрестили у Попасній хлопчину. Питали його: «Нащо ти?.. Ти вже великий». А він: «А раптом вб’ють? Як мені потім?» Дивлячись на нього, я прекрасно розумів, що в міру якоїсь духовності він став навіть чуть вище за мене. Він сам дійшов до того. Ніхто йому не підказав, що йому треба охреститися, щоби спасти свою душу. 

Часто ми попадали під обстріли. Смерті не боїться тільки дурний. У Бога не вірить теж тільки дурний. Чому? Бо навіть глибоко запеклий атеїст все одно надіється на Бога. Іноді страх приводить до Бога. Іноді радість приводить до Бога. Наші вінницькі хлопці-атовці просили, щоби ми під’їхали у Піски, відслужили панахиду біля хреста, поставленого на честь загиблих воїнів. Часто ми служимо молебні на передових. Сповідаємо, причащаємо. Правда, ще не вінчали. Все – як тут, тільки там набагато складніше. 

– Яке Ваше, якщо не найбільше, то одне з найсокровенніших побажань тим людям, до яких Ви їдете? 

– Найбільше бажання, коли я зустрічаюся з хлопцями – з командирами, бійцями – щоби скоріше все закінчилося. Війна – це смерть. Тому найперше у молитвах, на церковних службах, молебнях я завжди прошу Бога про мир. Найбільше, сокровенне бажання – це от дійсно мир.

Як Господь каже: «Якщо нема миру і любові у вашій душі – ви мертві».

Спілкувався Володимир Татаренко (Фрагмент програми «Благовіст» Українського радіо)

Газета «Православна Вінниччина», №8 (48), серпень 2017 р.