17 лютого
2017 р.
Будівничий собору
Історичну значимість особистості протоієрея Порфирія Вознесенського важко переоцінити. Завдяки своїй любові і відданості Церкві він ствердився не лише як священнослужитель, але й викладач, проповідник та навіть будівничий. Лише за 15-річне служіння отця Порфирія у Спасо-Преображенському соборі міста Вінниці відбулись кардинальні зміни, завдяки яким колишній костел став найпершим храмом по красі в усій Подільській єпархії.

Протоієрей Порфирій Васильович Вознесенський народився в Курській губернії в родині священика. Точна дата його народження невідома, але, очевидно, вона знаходиться у межах 1820-1825 років. Богословські знання майбутній пастир отримав у Курській семінарії та Київській духовній академії. Під час навчання проявив себе як старанний і послідовний студент, тому, закінчивши академічний курс за першим розрядом, у 1850 році був призначений професором Подільської духовної семінарії по класу математичних наук.
Постійні енергійність та наполегливість обумовили кар’єрне зростання молодого науковця. 3 квітня 1851 року він був затверджений у ступені магістра. Через рік Порфирія Васильовича призначили секретарем правління Подільської семінарії й від імені Київського академічного правління оголосили подяку за старанну та вправну службу.

Будучи викладачем-мирянином у духовному закладі, Порфирій Вознесенський мріяв стати священнослужителем. Промислом Божим така можливість з’явилась. У 1853 році помер настоятель Спасо-Преображенського собору м. Вінниці Сільвестр Адьясевич. У священика залишилась велика родина без годувальника. Преосвященний Євсевій (Ільїнський), єпископ Подільський і Брацлавський, запропонував комусь із наставників семінарії зайняти місце покійного священика, але при одній умові – одружитися з однією з його доньок. 

До цього часу стан здоров’я Порфирія погіршився, і лікарі рекомендували йому змінити не лише місце проживання, а навіть стиль життя. Окрім цього, думки про священство його не полишали. А тому він одразу погодився на пропозицію владики. 2 лютого 1854 року Порфирія Вознесенського рукопоклали в сан священика при Спасо-Преображенському соборі й призначили першоприсутнім колишнього Вінницького духовного правління, цензором проповідей, опікуном бідняків духовного звання, благочинним 1-го округу, виконуючим обов’язки директора Вінницького тюремного відділення і членом віспового комітету. 

Життя у Вінниці

Не встиг молодий отець Порфирій розпочати своє священицьке служіння, як на нього було покладено цілу низку обов’язків. Проте найбільшою його опікою користувався Спасо-Преображенський собор. 

Справа у тім, що цей храм та приміщення при ньому були збудовані у 1758 році на кошти Михайла та Анни Грохольських і від початку існували як домініканський монастир. Після переділу Польщі Поділля увійшло до складу Російської імперії. Проте у 1831 році відбулося повстання, участь у якому брали й представники Католицької Церкви. Рішенням тодішньої влади діяльність монастирів, що були учасниками політичних інтриг, була заборонена. У монастирі домініканців місцеві чиновники облаштували лазарет, поліцію та військові майстерні. Сам костел стояв пусткою. Через дорогу від нього знаходилась стара дерев’яна Косьмо-Даміанівська церква, що мала статус собору. На будівництво нового храму для православних вінничан бракувало коштів, і архієпископ Подільський Кирил (Платонов-Богословський) запропонував високопосадовцям передати приміщення костелу під православний собор.

У той же час нащадки Грохольських запропонували на власні кошти за будь-яким проектом, запропонованим владою, збудувати для православної громади собор, аби за ними залишили приміщення обителі, де знаходилась їх родова усипальниця. Така ідея була взята до розгляду, але вже у 1832 році керівництво прийняло рішення передати приміщення костелу під собор. Сюди перенесли іконостас із Косьмо-Даміанівської церкви, який своєю вбогістю дисгармонував із величними стінами колишнього костелу. Католицькі розписи частково замастили, і у березні 1832 року храм освятили на честь Преображення Господнього. У такому стані собор проіснував до приходу Порфирія Вознесенського.

Реконструкція собору

Буквально одразу отець Порфирій зайнявся покращенням парафіяльного життя. Незважаючи на те, що у 1835 році громаді передали усі приміщення монастиря й вона здавала місце під торгові лавки, коштів для реставрації храму все одно бракувало. Перше, з чого розпочав священик – упорядкування приміщення колишніх келій. Зі своєю родиною він обмежився кількома кімнатами, те саме порадив причту собору. Так у власності громади з’явилися вільні приміщення, котрі здали в оренду для 14 торгових лавок.

У 1855 році отець Порфирій помітив, що взимку, через те що собор не опалюється, чимало парафіян не відвідують богослужіння за браком теплого одягу. Незважаючи на появу нових фінансових надходжень, можливості зробити опалення у церкві не було. Тому він вирішив зробити у крипті собору теплий храм. 

Частину поховань перенесли до капуцинського кляштору, а іншу вмурували в стіну підземелля. Тут постелили дерев’яну підлогу, побілили стіни й встановили гарний іконостас. Храм освятили на честь святих безсрібників Косьми і Даміана, на згадку про вже розібрану колишню дерев’яну церкву. Усі роботи коштували майже півтори тисячі рублів сріблом. Особливо у пригоді новий храм став для дітей та людей похилого віку.

Проте священик не обмежився лише цим. У 1860 році, завдяки певним заощадженням та взятим у борг грошам, він почав втілювати план зовнішньої перебудови храму, який досі нагадував костел. 

До першочергового етапу робіт входило перекриття даху. Через протікання стелі псувались не лише склепіння, але й стіни. Стару ґонту замінили на металеву покрівлю. У тому ж 1860 році надбудували три куполи – великий центральний дерев’яний та два менших кам’яні. До лівого кам’яного куполу перенесли дзвони із тимчасової дерев’яної дзвіниці, що стояла поруч. У стінах собору вибили чотири нових вікна, завдяки яким він став набагато світлішим. Як писав тодішній очевидець: «Ця перебудова дала собору вигляд православної церкви і надзвичайно прикрасила саме місто так, що соборна будівля перша по архітектурі в місті». Такі перетворення коштували майже вісім тисяч рублів сріблом. Якщо врахувати, що річна зарплата чиновника середньої ланки складала близько 100 рублів на рік, це були шалені гроші. Але отець Порфирій на цьому не зупинився.

Через постійні протікання даху потьмяніли стіни собору, зіпсувалась підлога, простий іконостас дисгармонував із величністю католицької споруди – усе це потребувало ремонту. Аби поповнити казну храму, священик вирішив звернутись по допомогу до людей, які володіли фінансами для ремонту храмів західного краю. Він просив кошти на реставрацію або ж відповідну суму як позичку під заставу. Майже дворічне листування та постійні обіцянки нічого не дали. Але два роки не були даремними. 

За цей час у соборній скарбниці накопичилось до півтори тисячі рублів, хоча для проведення усіх робіт необхідно було п’ять. Знайшовся майстер з виготовлення іконостасів, для якого дана робота стала б рекомендаційною. Окрім здешевлення вартості, він був готовий на розстрочку по виплаті. Незважаючи на відсутність повного матеріального забезпечення, настоятель із парафіянами вирішили не гаяти часу і приступати до роботи в надії, що потрібні кошти згодом знайдуться. Попередньо було виготовлено та затверджено єпархіальною владою план внутрішніх робіт: оновлення старих розписів, підняття підлоги у вівтарній частині на три сходинки та укладання паркету, встановлення якісного іконостасу з різною огорожею. Усю відповідальність за проведення ремонту взяв отець Порфирій, і єпархіальна влада благословила початок робіт.

У травні 1865 року ремонт розпочався, а вже 1 листопада того ж року завершився. Очевидець тих подій пригадував: «Як тільки мені доводилось заходити в собор через цікавість подивитись на перебіг робіт, я майже завжди заставав настоятеля собору з планом і аршином у руках; бачив його навіть на високих підмостках під куполом, коли він розглядав роботи і вказував, що де і коли зробити, що виправити. А потрібно було бачити радість і майже захоплення настоятеля, коли оглядали ці роботи, не зовсім закінчені ще, генерал-губернатор та начальник губернії й схвалили ці роботи».

27 листопада 1866 року відбулось освячення оновленого Спасо-Преображенського собору. Незважаючи на холодну й сиру погоду, із Кам’янця-Подільського особисто прибув єпископ Подільський Леонтій (Лебединський). Цей день став для усього міста знаменною подією. На освячення зібралась величезна маса народу, і не лише православного віросповідання, а навіть католицької та іудейської віри. Під час чинопослідування, коли зі святими мощами потрібно обійти довкола храму, а у даному випадку через об’єктивні обставини це обходження проводилось всередині, владиці ледве вдавалось пройти повз натовп людей. За Літургією, на прохання настоятеля, єпископ Леонтій рукопоклав його найближчого помічника Конона Остаповича у диякона. Сам отець Порфирій цього дня не служив, проте, з благословення владики, виголосив сильну і глибоку проповідь. 

Владика й очевидці були вражені станом собору після ремонту. Багато хто навіть стверджував, що по красі він був перший у губернії і міг би стати окрасою столиці.


Ієрей Назарій ДАВИДОВСЬКИЙ

Газета «Православна Вінниччина», №1 (41), січень 2017 р.