6 січня
2018 р.
«Хвалити Бога, що діждали сього вечора!»
Як на Поділлі зустрічали й проводили Різдво Христове 200 років тому


Щороку ми відзначаємо найшанованіше після Пасхи свято Різдва Христового. У нинішньому високотехнологічному транскультурному та міжнаціональному світі стираються рамки між народними та регіональними особливостями. На сьогодні чимало аспектів з традицій святкування Різдва переживають процес переосмислення, подекуди забуття та відходу. Ми, опираючись на статтю з «Подільських єпархіальних відомостей» за 1899 рік, спробуємо передати, як святкували Різдво на Поділлі двісті років тому.

Впродовж багатьох століть існування християнства на території України воно не просто увійшло у життя та народний побут людей, а більше того – споріднилось із ним. Так історично склалось, що дуже часто у свідомості простої людини водночас поєднувались певні знання з астрономії, досвід прогнозування погоди та різні забобони, що набували сакралізованих форм, якими їх наділяли церковні свята. Особливе місце у цьому контексті посідає святкування Різдва Христового. Чимало давніх народних традицій у суспільній свідомості живі й дотепер.

Як відомо, до 1917 року наші предки жили за Юліанським календарем, відповідно до якого Різдво відкривало цикл новорічних свят. Спочатку люди зустрічали прихід у світ Богонемовляти, а потім Новий рік, Богоявлення та інші свята.

Приготування до свята розпочинались із прибирання хати. Усі речі з кімнати виносились, вона білилась та лагодилась. Речі домашнього побуту ретельно мились та прались.

Особливої уваги заслуговував одяг. До церковних свят люди старались придбати щось нове або ж самотужки змайструвати і прийти в обнові на церковну службу. Траплялось, що, не маючи нового вбрання, парафіянин волів краще зовсім не з’явитись на богослужіння, ніж прийти до Новонародженого у старому одязі.

Передсвятковий вечір називали «Святвечір» або ж «Вілія». Згідно з давньою традицією, протягом дня християни утримувались від їжі до появи на небі першої зірки. Вечерю розпочинали готувати лише з другої половини дня. Під вечір господар дому з молитвою йшов на подвір’я, звідки вносив до будинку в’язку сіна, сніп жита й соломи. Сіно символізувало ті ясла, до яких був покладений Спаситель. Воно клалось на стіл і застелялось зверху скатертиною. Сніп ставили на покутті й підстеляли частиною сіна.

На покуття ставили горщик з кутею, накритий книшем (житній або, рідше, пшеничний хліб, приготований з борошна тонкого помолу). Після цього уся родина одягалась у чистий одяг й сідала до столу, щоб розпочати вечерю.

Споживання їжі починалось з куті. Перехрестившись, господар, якому першому належало куштувати коливо, промовляв: «Дай же, Боже, в доброму здоровлі сі святки провести, ще й на той рік діждати». Іноді зустрічались і такі вирази: «Хвалити Бога, що діждали сього вечора. Царство Небесне, вічний покой батькам, матерям і всім покійникам. А нам, живим, на здоровля. Хай легко згадається живим. Будьте здорові!»

Під час споживання куті хтось із родини брав ложку зі стравою, підходив до вікна або виходив надвір, і говорив: «Морозе, морозе, ходи до нас куті їсти, а коли не йдеш, то не йди на жито, пшеницю і всяку пашницю». Останню ложку куті кидали в стелю, «щоби бджоли роїлись». Такий символ слугував для наших предків знаком того, чи добре переживуть зиму бджоли. Якщо мало зернин куті прилипло, це означало, що бджоли погано переживуть зиму, а якщо багато – то добре.

Після першого споживання колива господар закривав очі і витягав із сіна стеблину. Якщо вона була довгою – урожай очікувався багатий, а якщо короткою – недостатній.
Коли миска з кутею порожніла, уся родина сідала на покутті на сіно і починала «квокати», тим самим створюючи надію на те, щоби квочка висиділа якомога більше курчат. Частину цього сіна кидали на місце, де мала б сидіти квочка, іншу давали худобі, а те, що лишалось, берегли до Нового року, при цьому сніп жита зберігався до Водохреща. Також слід зауважити, що сміття до Нового року не викидали з дому. Його змітали і ховали під покуття.

Особливе місце серед святкової трапези займали кутя й узвар. Їм надавали подвійного змісту. Кутя як невід’ємний атрибут усіх поховальних процесій символізувала смерть людини, а узвар – її народження. У такому поєднанні вбачався сенс того, що Христос прийшов у цей світ, щоби померти за все людство і воскреснути для його спасіння. Дуже поганим знаком вважалось, якщо у Святвечір на столі не було цієї страви. Саму кутю не можна було придбати, її могли лише подарувати.

По закінченні святкової трапези діти йшли з «вечерею» до священика, хрещених батьків, бабці-повитухи і родичів. Зазвичай священик у знак подяки давав дітям просфору, а хрещені батьки віддячували пряниками, горіхами та грошима. З цього приводу в народі існувала навіть особлива легенда, що в Єрусалимі при Гробі Господньому стояли на варті два хлопчики. Коли хто до них підходив, вони запитували: «А чи ще кум до кума носе вечерю?» – на ці слова відповідали: «Носе», – й у відповідь чули: «Ну, ще, кажуть, далеко Страшний суд, а як перестане кум до кума вечерю носити, тоді і Страшний суд буде».

У ніч перед Різдвом подоляни не розстеляли постіль, а спали на голих дошках. Дехто взагалі утримувався від сну, проводячи час у молитві. У народі побутував такий вислів з цього приводу: «Хто в таку ніч під таке велике свято спить, той Царство Небесне, спасіння проспить».

Різдвяне богослужіння по селах розпочиналося з утрені, яка цього дня служилась о 2-3-й годині ночі. Після Божественної літургії родина поверталась додому і сідала за святковий обід. Його розпочинали з куті, потім куштували залишки пісного борщу і лише від того переходили до скоромної їжі.

Ввечері розпочиналась традиційна коляда, яка тривала до Водохреща. Діти ладнували святкові ліхтарики у вигляді місяця або зірки. Вдячні господарі дарували за спів пироги та гроші. Траплялося, що люди не приймали колядників, але такі випадки рідко засмучували малечу.

Дорослі, у свою чергу, теж вирушали у колядницький марафон. Спочатку йшли до священика, брали благословення, співали колядки і записували певну суму, яку зобов’язувались пожертвувати, незалежно від того, скільки вдасться наколядувати. Зібрані кошти витрачали на ремонтні роботи по храму або ж купували необхідний інвентар чи виготовляли «братську» свічу. Групу колядників супроводжував староста, який церковним дзвоником оголошував, що по вулиці йде коляда.

Перед тим як співати, колядники звертались до господарів: «Чи позволите, пане-господарю, заколядувати, сей дім розвеселити, Ірода засмутити?» І якщо чули схвальну відповідь, починали співати, а на закінчення коляди головний співак, «береза», вітав господаря такими словами: «Віншую вас з сим пресвітлим празником, щоб ці святки проводили, пришлого року дочекали з миром, в покою, добрім здоровлі з дітками; а ви, хлопці, кажіть: дай, Боже!» І усі підтримували: «Дай, Боже!»

Усі вечори від Різдва до Богоявлення називалися святими. Нічого у них не можна було робити, окрім того, щоб лише «дерти пір’я».

Ось такими були традиції святкування Різдва Христового нашими предками, описані в статті, опублікованій в останній рік XIX століття у «Подільських єпархіальних відомостях».

Ієрей Назарій ДАВИДОВСЬКИЙ

Газета «Православная Винниччина», №1 (53), январь 2018 г.