7 березня
2018 р.
Протоієрей Анатолій Кузнєцов про жителів Донбасу: Без нашої допомоги вони не виживуть

Щомісяця священики Вінницької єпархії відвідують Донбас із гуманітарними рейдами. Возять продукти, медикаменти, засоби гігієни – усе, що може полегшити життя тим, хто, незважаючи на бойові дії, залишається на місці, бо не може нікуди виїхати. Допомогу від парафій та благодійників доставляють священики Олексій Волков, Василій Августінов і Анатолій Кузнєцов. Після чергової поїздки головний редактор «Православної Вінниччини» попросив отця Анатолія докладніше розповісти про цю гуманітарну місію і тих людей, які найперше потребують підтримки.
Спілкується протоієрей Володимир ПУЧКОВ

– Отче Анатолію, хто саме отримує допомогу від нашої єпархії на Донбасі?

– Вінницька єпархія постійно здійснює поїздки до бійців, привозить їм продукти, солодощі, фрукти, усе, що необхідно для того, щоб почуватися в теплі, зберігати своє здоров’я. Плюс – ми доставляємо військовим привітання з домівок, особисті передачі.

Також наше піклування поширюється на мирних жителів, які перебувають у зоні проведення АТО, де тривають військові дії. Особливо – дитячі будинки, зокрема у місті Торецьку, який знаходиться майже у «сірій зоні». У ньому виховуються 32 дитини, які не мають батьків чи родичів і вони завжди очікують на допомогу.

Це також Дім милосердя у селі Новомихайлівці Мар’їнського району Донецької області. Там на утриманні настоятеля Чудо-Михайлівського храму протоієрея Ігоря Кубишина знаходяться 38 стареньких. Він забезпечує їх продуктами, які ми привозимо від наших священиків та парафіян – це картопля, крупи, солодощі, мука – те, що потрібно для життєдіяльності закладу. Це також інвалідні візочки, які ми привозили від благодійників, які жертвують на цей Дім.

Щоразу, коли їдемо на Донбас, стараємось привезти теплоту вінничан, які підтримують цих людей, особливо діток. Останнього разу завезли одяг, який роздаватиметься у «сірій зоні», де немає доставок, магазинів, неможливо щось купити – все, що привозиться нами і передається військовими для мирного населення – їжа, іграшки для дітей, одяг, якого не вистачає (літній, зимовий, взуття), дитячі візочки, все те, що збираємо тут силами небайдужих людей. Без цієї допомоги важко утримувати стареньких і дітей. Вони є покинутими, незабезпеченими, в них немає ані коштів, ані змоги все це придбати.

На сьогодні Дім милосердя, яким опікується наш священик, перебуває у дуже плачевному стані – немає ні картопельки, ні бурячка, ні капустинки. Ми це бачили на власні очі. І вони просять про допомогу. Тому з Божою поміччю, за участі священиків, парафіян, меценатів ми можемо допомагати. Для цього й живемо на цьому світі, як Господь сказав: «Блаженні милостиві, бо ті помилувані будуть». І ця милість проявляється не тільки тут, де ми служимо, але й там, де є покинуті й забуті люди, в яких і ліків-то немає.

Владика Симеон завжди намагається допомогти. Ми возили і медикаменти туди, і забезпечували, чим могли. Проте допомога все ще потрібна.

– Тобто, для цих людей і закладів наша допомога є не просто проявом благодійності, а чимось необхідним для виживання?

– Так, невідомо – чи змогли б вони без цієї допомоги вижити. Уявіть, Дім милосердя знаходиться за 8 км від Донецька, через поле. І під час обстрілів снаряди, кулі, осколки летять через них. Тобто все це перелітає їхнє село і десь там падає, розумієте? Ми були в храмі – там вибиті шибки, одного разу влетів снаряд – це реальні речі. Це люди, які з нашою допомогою виживають. Якщо їх покинути напризволяще – вони не виживуть. Особливо старі, з яких 12 – лежачі.
Коли ми виїжджали (отець Василій був зі мною, він бачив) – у них залишалось 30-40 кг картоплі. Більше нічого не було. Що ми два місяці тому їм привезли (півтори тонни), вони майже все з’їли – це ж 38 людей, плюс персонал, який їх обслуговує. Цим людям чотири рази на день треба дати поїсти. У них чистенько, ми їм засоби гігієни возили. Це дійсно виживання, це не розкіш. Без нашої допомоги їм буде дуже важко.

– Як часто ви туди їздите?

– Наші поїздки відбуваються щомісяця – місяць збираємо і на тиждень їдемо, відвідуємо військових і обов’язково їдемо у дитячий будинок і Дім престарілих, відвозимо продукти. Вони, так скажу, вже «наші».

– Куди треба звертатися тим, хто бажає допомогти? Чи треба контактувати особисто з Вами?

– Пунктом збору може бути храм, куди людина ходить. Настоятель може зателефонувати мені – я під’їду і заберу. Дуже часто так відбувається. Буває, що хтось у Спасо-Преображенський собор приносить або привозять просто до мене в храм. Це можна вирішити – аби та допомога була.

Зараз я бачив стан мирного населення, де і кому потрібна допомога. В одному селищі, яке постійно під обстрілами, живе 7 сімей. В іншому з тисячного населення тільки 9 сімей лишилося. Ми возили продукти, засоби гігієни, солодощі – там 13 діток у цих сім’ях. І всі вони дуже потребують допомоги. Я не кажу про військових – кажу про мирне населення, яке сьогодні страждає і якому наша допомога вкрай необхідна.

– Зрозуміло, отче, дякую Вам.

Газета «Православна Вінниччина», №2 (54), лютий 2018 р.