20 квітня
2018 р.
Співучасниці ангельського благовістя

У третю Неділю після Великодня ми звершуємо пам’ять святих жінок-мироносиць. Абсолютно непомітні, на перший погляд, в євангельській історії жінки наважилися прийти першими до гробу, подолали людський страх, і їм Господь першим сповістив про Своє Воскресіння.

Серед них нам відомі за іменами як мінімум чотири людини – це Марія Магдалина, з якої Господь вигнав сім бісів, Марія, мати Якова і Йосипа, яку святий Іоанн Златоуст ототожнював із Богородицею, а блаженний Ієронім – з сестрою Богородиці Марією Клеоповою; Соломія, мати синів Зеведеєвих, та Іоанна – дружина Хузи, урядника Антипа. Були й інші жінки, які прийшли до гробу, імена яких до нас не дійшли. Церковне передання включає до загального переліку ще Сусанну, яка, як й інші, служила Господу маєтком своїм, а також Марфу і Марію.

Цього дня також вшановуються два праведних мужі – Йосип Аримафейський і Никодим, обидва – багаті члени Синедріону і таємні учні Господа. Йосип просив у Пілата тіло страченого Іісуса, і, отримавши дозвіл зняти Його з Хреста, поклав у новій гробниці, яку спочатку готував для себе. Никодим приходив до Нього вночі, щоби розмовляти про народження згори. Саме він на зборах фарисеїв під час свята Кучок пропонував не судити Іісуса, перш ніж вони вислухають Його по закону. Після розп’яття Господа саме Никодим приніс сто літрів суміші алое і смирни, щоби помазати тіло Іісусове.

Услід за Спасителем

Що об’єднує цих людей, чоловіків і жінок? Господь не закликав їх до апостольського служіння, не відправляв на проповідь, вони не сиділи з Іісусом на Таємній вечері, не входили до кола найближчих учнів, які були на горі Преображення або молилися з Ним у Гефсиманському саду. Але водночас вони, як і апостоли, залишили усі свої домашні турботи, щоб послужити Господу. Вони, почувши Його слово благовістя, пішли за Ним, вірячи в істинність Нового Заповіту. При цьому, якщо апостоли були бідними рибалками, а деякі з них, як Іоанн Зеведеїв, лишень неодруженими юнаками, то Соломія, Іоанна і багато інших із шанованих осіб мали сім’ї, майно, суспільний авторитет, ділові зв’язки. Усім цим вони ризикнули, відправившись услід за Спасителем.

Якщо ж у момент випробування віри, коли допитували Господа, апостол Петро злякався до смерті, що в ньому визнають учня Іісуса Назарянина, то тим більше Йосип Аримафейський, Никодим, напевно, здогадувалися, що турбота про розп’ятого Іісуса обійдеться їм дорогою ціною. А первосвященики, поставивши варту до гробу, напевно, відстежили, хто знімав тіло з Хреста, хто обертав у плащаницю і у чию труну це тіло поклали.

Якщо до розп’яття Іісуса праведні мужі й жінки приходили послухати Господа ніби непомітно для оточуючих, таємно, а праведні жінки могли допомагати зі свого майна навіть через третіх осіб, неявно, або пояснювати оточуючим свою соціальну благодійність турботою про бідних мандрівників – апостолів, серед яких були навіть чиїсь діти, наприклад, у Якова та Іоанна матір’ю була Соломія, яка слідувала серед жінок-мироносиць, то після розп’яття Учителя вони відкинули пелену сокровення й відкрито своєю присутністю на Голгофі заявили про відданість Господу, вони подбали про Його тіло, тим самим видавши у собі Його учнів.

Подолати страх перед людьми

Якщо розглядати образ жінок-мироносиць тільки в контексті першого дня Неділі, то залишається загадкою: чому Господь удостоїв саме цих жінок такої честі – першим з’явився їм по Воскресінні. Так, вони плакали Дорогою скорботи, коли Іісус ішов по вулицях Єрусалима на Лобне місце. Так, вони не побоялися темряви і вуличних хуліганів, коли попрямували рано-вранці до гробу. Так, Марія Магдалина дійсно могла з особливим трепетом ставитися до Іісуса, що видно з її питання уявному садівнику: «Скажи мені, де ти поклав Його тіло, і я візьму його». Але все це могли здійснювати і звичайні жінки. Скільки зараз жінок, які оплакують улюблених героїв, скільки тих відчайдушних спортсменок, які підкорюють тибетські гори або бродять по Африці, шукаючи пригод? Скільки матерів, готових піти за своїми синами хоч на край світу? Але ці вчинки ще не вписують їх у Книгу життя.


У чому, власне, полягає подвиг жінок-мироносиць? Вони, як Йосип з Никодимом, фактично присвятили улюбленому Вчителю все, що в них було. Вони ще не знали про Його Воскресіння, але, піклуючись про тіло померлого, вже піддали небезпеці і свою репутацію, і ділові зв’язки, і майно, і навіть саме життя. Коли Йосип з Никодимом огортали тіло Іісуса плащаницею, подумки вони, напевно, готові були до виключення з членів Синедріону, на наругу від родичів і друзів, на відторгнення суспільством, на вигнання із синагог. Але якраз у цьому і проявилося їхнє виконання слів Сина Людського. Вони залишили дома, братів, сестер, деякі – чоловіка та жінку, землі і все інше заради імені Іісуса. Вони цілком ввірили себе Новому Заповіту з Богом. І тому Спаситель, у Свою чергу, явив на них виконання Своїх обіцянок: «Всякого, хто сповідує мене перед людьми, і Син Людський сповідує перед ангелами Божими».
Відданість ідеалам, вчення Нового Заповіту, повага до Вчителя дали сили Йосипу з Никодимом, жінкам-мироносицям подолати страх перед людьми. І, оскільки вони стали першими, хто не пошкодував своєї душі заради Нього, ще не знаючи, що відбулося Воскресіння Христове, – Він прославив їх у Своєму Царстві, поставив таємних учнів на свічник, щоби вони світили людям.

Коли відмінності стираються

День святкування жінок-мироносиць, який нині нерідко протиставляється світському 8 Березня, підводить нас до думки про роль жінок у Церкві. Це питання починає все більше ставитися під впливом західної культури, її демократичних течій, які народжують своєрідну феміністичну закваску. Хтось «із-за бугра» може побачити у нашій Церкві дискримінацію – цілий ряд протестантських деномінацій вже впустили жінок до кліру, а православні чомусь проти.

Питання про дискримінацію за статтю, як не парадоксально, піднімається саме в ієрархічному контексті – нібито у чоловіків більше прав у Церкві, ніж у жінок, бо вони можуть займати священні ступені. Але ж Церква – це не копія земного царства. У світської державної системи, дійсно, є тільки одна перспектива кар’єрного росту – чим більше у тебе грошей, вище адміністративне становище, чим ближче ти до першої особи держави, тим більше у тебе можливостей, що ведуть до успіху.

Проте у Церкві все зовсім інакше – є земна ієрархічна система, яка існує для збереження віри, підтримки порядку в богослужінні, будівництво будівель, храмів, організація християнського виховання дітей. Але є і Небесне Царство, у якого зовсім інші критерії успіху – чим чистіше твоє серце, тим краще ти бачиш Бога. Чим більше ти пізнаєш Бога, тим більше отримуєш від Джерела води живої, від Джерела Вічного життя.

Хто може порівняти святість небожителів? Хто може сказати, що Марія Єгипетська більше чи менше свята, ніж преподобний Макарій Єгипетський? Хоча обидва вони походили з одного міста, з одного народу. Хто може сказати, що святитель Макарій Московський більше святий (оскільки він святитель), ніж блаженна Матрона Московська? Для нас критерії святості – незбагненні. Вони і недоречні. З одного боку, Бог поставив, за словами апостола Павла, у Церкві декого – апостолами, декого – пророками, декого – учителями, декого – для упорядкування церковного служіння. Але, з іншого боку, за тим же апостолом, серед дітей Божих немає вже ні юдея, ні грека, ні раба, ні вільного, ні чоловічої статі, ані жіночої. Але всі одно в Іісусі Христі.
Різниця за статтю, національністю, соціальним статусом, фізичною силою, інтелектуальними здібностями – часом це, звичайно, вроджені обдарування людини. Але ці вроджені обдарування мають своє значення для служіння на землі. Для тих, хто досяг іншого віку, ці відмінності стираються. На перше місце виступає не конкуренція один перед одним за земні блага або природні ресурси, а глибина особистих відносин із Отцем Небесним.

Рішучість піти за Христом

Якщо уважно придивитися, то у кожного з нас набагато більше відмінностей, ніж тільки ознаки статі. Кожна людина – унікальна особистість зі своїми неповторними даруваннями. Але для досягнення Небесного Царства усім пропонується одна драбина духовного сходження. Наприклад, піст, молитви до причастя, базові правила аскетики не діляться на чоловічі й жіночі, священицькі й мирянські. Закон духовного життя однаковий для всіх. Хто стукає до Бога – тому Бог відчиняє. Тому прогрес у Царстві Небесному залежить не від статі, а від міри рішучості піти за Христом.

Жінки-мироносиці набралися мужності, подолали страх, щоби прийти до гробу для помазання тіла Іісуса. А за два дні до цього Йосип з Никодимом по-материнськи укутали тіло Христове в плащаницю, щоби віддати честь улюбленому Вчителю. Тому, вшановуючи пам’ять жінок-мироносиць, давайте робити акцент не на тому, що існує поділ на чоловічу стать і жіночу, а на тому, що однаково для всіх нас тепер відкрита дорога в Рай. Співрозмовниками ангелів можуть стати непомітні, на перший погляд, особистості, які шанують Господа Іісуса таємно, служать для оточуючих непомітно, але в момент випробування віри готові перед усіма про це засвідчити.

Нехай же пам’ять цих святих буде для нас зміцненням віри в те, що у нашій Церкві немає якихось дискримінацій перед Богом. Але святість кожного визначається тією мірою спрямованості до Христа, на яку кожен з нас готовий відважитися.

Ієромонах ІРИНЕЙ (Піковський)

За матеріалами Pravoslavie.ru

Газета «Православна Вінниччина», №4 (56), квітень 2018 р.