11 липня
2018 р.
Апостоли Петро і Павло: сила Божа в немочі звершується

Коли ми згадуємо святих, ми завжди думаємо про їхню велич; вони нам представляються як гіганти, як герої духу. Ми можемо надихнутися їхнім героїзмом, але часто нам здається, що нам до них так далеко, що ми не можемо ніяким чином уподібнитися їм.

І тому корисно іноді згадати, що ці святі, навіть апостоли, були людьми, такими, як інші люди: зі слабкостями, робили помилки, були не на висоті того, що ми в них бачимо зараз, після того, як вони вже звершили увесь свій земний шлях.

Подумайте про апостола Павла: один із найбільших проповідників Євангелія, який усе своє життя і всю свою смерть віддав, без залишку, на проповідь. Але з чого почалося його життя? Він ішов з Єрусалима до Дамаска, щоби почати там переслідування християн, яке вже почалося в Єрусалимі. І на шляху в Дамаск він зустрівся віч-на-віч з воскреслим Христом, поклонився Йому, і став віруючим християнином, і ніколи не міг забути двох полюсів цієї своєї віри: Хреста і Воскресіння. Хреста, на якому був розіп’ятий Спаситель, і Воскресіння, яке його включило в сонм Христових свідків.

Згадаймо і про апостола Петра. На Тайній Вечері, коли Христос говорив, що Його всі незабаром через страх залишать, Петро зголосився: Ні! Якщо і всі Тебе залишать – я Тебе не залишу... Чи ти Мене не залишиш? – відповів йому Христос. – Перш ніж заспіває півень, відречешся ти тричі від Мене... І до того, як це сталося, – тому що це дійсно сталося – у Гефсиманському саду, коли Христос очікував Свою смерть і просив трьох Своїх найближчих учнів: Петра, Іоанна і Якова – з Ним провести кілька годин цього внутрішнього боріння перед смертю, Петро, як і два інші, переможені тугою, холодом, утомою, вночі заснув. Три рази приходив Христос у надії, що Його друзі разом із Ним проводять цю страшну ніч, – тричі Він застав їх сплячими.

А пізніше? Пізніше, коли взяли Христа, коли повели Його на неправедний, на моторошний суд, Петро пішов на відстані і зайшов у двір архієрейського будинку, де судили його Вчителя, його Господа. І коли до нього підійшли із запитанням: Чи не ти був із Ним у саду? – коли звернули увагу на те, що і він говорить на діалекті Галілеї, з якої прийшли учні зі Спасителем, він тричі клятвою відрікся: Не знаю я цього чоловіка – Він мені чужий, Він мені ніщо...

Ось із чого почалося. І Павло, і Петро проявили таку людську крихкість, яку усі ми проявляємо при нагоді. Але в якийсь момент Павло зустрів живого воскреслого Христа; Петро знову опинився віч-на-віч зі своїм Учителем, Який йому поставив запитання. Не питання про те, як він міг Його зрадити, а інше, можливо, більш глибинне, страшне: Петре! Чи любиш Мене?.. Тричі Христос поставив йому це запитання, тричі Петро від серця і правдиво відповів: Так, Господи! Я Тебе люблю. Ти все знаєш – тобто Ти знаєш і мою зраду, і мою слабкість, і мій страх, усе знаєш – але Ти знаєш, що я Тебе люблю... І з цього дня його душа ніколи не похитнулася; він залишився вірним до кінця, тобто до мученицької смерті.

Ось чому ми можемо навчитися від Христових учнів, від апостолів Петра і Павла: сила Божа в немочі звершується. Це говорить Спаситель Павлу, і до нас звернене це слово: сила Божа в немочі звершується – тільки віддай свою совість, душу, присвяти їх правді, істині, Богу, любові, і в твоїй немочі проявиться вся незламна Божа сила.

Митрополит Антоній Сурозький

Газета «Православна Вінниччина», №6 (58), червень 2018 р.