13 марта
2017 г.
Будівничий собору
Будучи від природи людиною активною, протоієрей Порфирій Вознесенський старався вникнути в усі тонкощі церковного життя. Окрім робіт з реконструкції Спасо-Преображенського собору міста Вінниці, про що розповідалося у минулому номері, він охоче займався просвітництвом і громадською діяльністю.

З першого року видавництва «Подільських єпархіальних відомостей», влучні й красномовні проповіді отця Порфирія ставали окрасою номера. Тематика проповідей була різноманітною. Він міг розповідати про те, як правильно проводити недільний день, наскільки сильною повинна бути молитва та як ми мали б приносити свою жертву на храм.
 
Слід зауважити, що отець Порфирій завжди був в авангарді прогресивних рішень. Будучи благочинним і постійно спілкуючись із духовенством свого округу, він дійшов думки про необхідність створення окружної бібліотеки для священиків. На той час книги коштували недешево і багатьом людям, навіть із духовенства, були не по кишені. Ідея благочинного полягала в тому, щоб створити фонд коштів для придбання відповідних книг, журналів та газет. Кожен із вкладників мав право на користування придбаною літературою. Для цього йому потрібно було лише стати в чергу і дочекатись свого часу. Усім, хто відмовився брати участь у даному проекті, право на користування літературою не надавалось.

Спектр обраних журналів і книг охоплював різні сфери життя. «За загальною згодою, – писав священик, – вирішено в майбутньому 1863 році виписати такі журнали і книги: 1) Християнське читання, 2) Творіння Св. Отців, 3) Недільне читання, 4) Труди Київської духовної академії, 5) Православний огляд, 6) Керівництво для сільських пастирів, 7) Духовна бесіда, 8) Вісник Південно-Західної і Західної Росії, 9) Православний співрозмовник, 10) Мандрівник, 11) Дух християнина, 12) Душекорисне читання, 13) Домашня бесіда, 14) Богослужбові канони на грецькій, слов’янській і російській мовах, 15) Син Вітчизни, 16) Час, 17) Навколо світу, 18) Вісник природничих наук, 19) Грамотій і Народна бесіда, 20) Настільний словник, 21) Учитель. Обираючи книги, ми, перш за все, бажали задовольнити власну (фахову) потребу – знати, що відбувається в духовному світі, а також у галузі інших знань».


Такий чималий та різноманітний список відтворює інтелектуальний рівень, поле наукових інтересів й, безумовно, неординарність священика. Після того, як книги мали бути прочитані усіма членами товариства, вони або розповсюджувались серед учасників по жеребу, або ж вносилися до фонду бібліотеки. Подібного роду звернення було розміщене у «Подільських відомостях». У ньому отець Порфирій пропонував й іншим благочинним започаткувати подібну традицію або, якщо така існує, – поділитись досвідом.

Якось у 1866 році отець Порфирій відвідував одне з міст Подільської єпархії, де мав змогу бути присутнім на зборах духовенства, на якому піднімалось питання створення гуртожитку для студентів Подільської духовної семінарії. Будучи впродовж кількох років викладачем даного навчального закладу, він як ніхто знав усі подробиці та тонкощі студентського життя. 

Як не дивно, але більше ніж за 50-річне існування Подільська семінарія не мала свого гуртожитку. Студенти, які приїздили на навчання, були змушені жити по квартирах місцевих людей. «Хто знає Кам’янець, той назве цю ідею у вищому ступені корисною, необхідною і рятівною, – писав сучасник у «Подільських єпархіальних відомостях». – Кам’янець тісний і населений різновірцями; тіснота впливає на фізичний стан учнів, різновір’я – на моральний. Де учні мають квартири? У бідного міщанина або шляхтича. На лекції учень слухає, перейшовши в сферу своєї тісної, бідної і навіть брудної квартирки – він бачить інше; а приклад завжди сильніше діє на нашу душу».

Для створення гуртожитку потребувалося 13 тисяч рублів сріблом. Духовенство вирішило зібрати кошти по всій Подільській єпархії, а надлишок використати як стипендію для старанних, але бідних учнів. «Так, – писав отець Порфирій, – якби з успіхом здійснилось припущення про створення будинку для своєкоштних учнів, як би це було добре – і для учнів, а особливо для батьків. Тоді кожен із батьків не буде вже вручати дітей тому, на кого вкаже йому випадок і необхідність, не завжди відповідна сутності справи. Подивишся на дитину через два-три роки, не впізнаєш її, настільки вона проймається духом того середовища, на яке вказав їй випадок! Зовсім інше буде, якщо учні розміщуватимуться в одному зручному будинку. Тут батьки будуть абсолютно спокійними за своїх дітей, знаючи, що кожен їхній крок знаходиться під спостережним недремним оком семінарського керівництва».

Того ж 1866 року, на Трійцю, яка припала на 15 травня, у Вінниці відбулась історична подія – розпочато роботи по влаштуванню залізничного руху через місто. Після Божественної літургії хресною ходою духовенство і віруючі прийшли до місця будівництва вокзалу, де протоієрей Порфирій звершив молебень із колінопреклоненою молитвою. Слід зауважити, що на цій урочистій події були присутні усі верстви населення Вінниці, представники різних соціальних груп та національностей. Перед початком богослужіння священик звернувся до присутніх з такими словами: «З християнською любов’ю та старанням ми пройшли чималий шлях, щоб помолитись на місці нового шляху, по якому будемо вже не ходити, а летіти на крилах вітру… Влаштування нового шляху має важливе значення, не лише господарче, але й державне! Нехай же пошле Господь Бог Своє благословення з небес благополучно розпочати цю благу справу, і нехай подасть Він Всеблагий допомогу Свою продовжити і закінчити цю справу».

Особисте життя

В особистому житті протоієрей Порфирій Вознесенський вирізнявся скромністю та простотою. Зважаючи на слабке здоров’я, священик дотримувався особливої дієти і навіть не вживав вина. Не любив він відвідувати різноманітні компанії та запрошувати до свого дому гостей. Його розмова часто була уривчастою, але, за словами очевидців, якщо священик чимось захоплювався, то міг про це затято розповідати, вкриваючись рум’янцем. Також він мав гарне почуття гумору, яке, в свою чергу, допомагало вирішувати різноманітні ситуації. 

У отця Порфирія було четверо дітей, але сімейним щастям насолоджувався він недовго. Не проживши разом семи років, померли його дружина і двоє діточок. Двох синів, які залишились, священик віддав на навчання до однієї з київських гімназій. 

Протоієрей Порфирій завжди був уважним до усіх послухів, котрі покладались на нього Церквою. Окрім згадуваних раніше посад, 20 травня 1863 року його призначили депутатом до Вінницького мирового з’їзду при розмежуванні церковних земель по Вінницькому повіту. З 1856 по 1863 рік він входив до комітету по перебудові Вінницького собору. 15 вересня 1865 року увійшов до історико-статистичного комітету Подільської єпархії. 25 вересня 1857 року був призначений головою училищного шаргородського з’їзду.

За часів служіння і несення послуху благочинного Вінницький округ, довірений отцю Порфирію, був зразковим. Різноманітні ситуації, котрі виникали серед духовенства, він старався вирішити на місці. Дуже рідко траплялось, щоб від нього до Духовної консисторії надходили рапорти. Це були виняткові випадки, коли по-іншому вчинити було просто неможливо. 

Єпархіальне керівництво схвалювало труди пастиря і заохочувало різноманітними нагородами: він був зведений у сан протоієрея (30 травня 1854 р.), нагороджений правом носіння скуфії (1857 р.), камилавки (21 травня 1861 р.), наперсного хреста (26 квітня 1864 р.). Окрім цього, йому неодноразово виголошувалися подяки із занесенням до послужного списку. За 12-річне сумлінне служіння благочинним священика нагородили орденом святої Анни IІІ ступеня. Також він був удостоєний бронзового хреста на згадку війни 1853-1856 років та двох медалей – однією на честь тієї ж війни, іншою – за придушення польського повстання. Отець Порфирій отримав також срібний знак IV ступеня, адже був затверджений у званні спільноти розповсюдження Православія на Кавказі.

28 грудня 1868 року на загальних зборах правління Подільської духовної семінарії більшістю голосів отця Порфирія обрали кандидатом на посаду ректора даного навчального закладу. Єпископ Леонтій (Лебединський) представив на засідання Святішого Синоду кандидатуру священика, яка й була затверджена 5 лютого 1869 року. Згідно з приписом єпархіального керівництва, він мав здати соборному священику обов’язки настоятеля, а місцевому депутату – благочинного і найближчим часом прибути до місця свого нового служіння.  

11 лютого того ж року священик через лист, написаний не його рукою, де лише стояв нетвердий підпис його, повідомив консисторію, що захворів запаленням легенів і зможе прибути до Кам’янця-Подільського не раніше березня. Проте на початку березня соборний священик міста Вінниці Стародворський сповістив духовну консисторію, що протоієрей Порфирій Васильович Вознесенський 27 лютого 1869 року відійшов до Господа.

Ієрей Назарій ДАВИДОВСЬКИЙ

Фото: 

Спасо-Преображенський собор м. Вінниці. Початок ХХ ст.

Подільська духовна семінарія. Кам’янець-Подільський, початок ХХ ст.

Газета «Православна Вінниччина», №2 (42), лютий 2017 р.