2 июня
2018 г.
Справжнє свято – принести радість іншим

Вінницька молодіжка дарує свято тим, хто його найбільше потребує

Жило на світі веселе Курчатко – воно багато посміхалося і раділо життю. Але одного разу з ним трапилася біда – зникла його сяюча посмішка. Курчаті стало так погано без радості, що воно попрямувало на пошуки своєї втраченої посмішки. У дорозі на нього чекали пригоди й небезпеки, але Ангел-Охоронець допоміг йому прийти до Христа і Церкви, де Курча знайшло справжню радість, і посмішка повернулася до нього сама собою.

Ось таку казку, ляльковий спектакль «Загублена посмішка», подивилися вихованці кількох дитячих будинків та інтернатів Вінницької області у ці пасхальні дні. А ще почули піснеспіви Пасхи, отримали подарунки, радість спілкування і благословення священика. Поділитися радістю Воскресіння Христового і подарувати свято – головна мета благодійних рейдів активістів православної молоді Вінниці. Завдання просте: відвідати якомога більше дитячих будинків, інтернатів для людей похилого віку, лікарняних відділень.

Тільки 5 травня місіонерська група побувала з творчим візитом у Стрижавському дитячому будинку-інтернаті, Брацлавському психоневрологічному інтернаті для дорослих, Браїлівському будинку геріатричного профілю та Жмеринському дитячому будинку-інтернаті. 12 годин дороги, чотири виступи, безліч сильних і суперечливих почуттів. А через два дні нова подорож – у Прибузьку спецшколу-інтернат, де діти кілька років поспіль отримують опіку православних волонтерів.

Щоб ніхто не залишився без свята

Традиція відвідувати на Пасху і Різдво Христове з церковними співами і подарунками дітей-сиріт та одиноких людей похилого віку склалася шість років тому в молодіжці вінницького храму Стрітення Господнього, якою керує ієрей Геннадій Пугачов. Проводити збори з молодими парафіянами і вчити їх співу благословив клірика храму настоятель протоієрей Сергій Виговський.

«Але оскільки співаємо, потрібно десь і виступати», – подумав отець Геннадій, і тут до Вінниці приїхав протоієрей Владислав Диханов з триденним тренінгом проекту «Всеукраїнський рух православної молоді «Ф.О.М.А» (Форум організації та підтримки молодіжної активності)».

– Проект «Ф.О.М.А» підштовхнув нас і розкрив горизонти, ми зрозуміли, що можна робити, – розповідає о. Геннадій. – У моєму розумінні свято – не в тому, щоби смачно поїсти і самому порадіти, а в тому, щоби принести радість іншим. Багато дітей-сиріт і старих людей в інтернатах не мають можливості почути ані службу в пасхальну ніч, ані піснеспіви. Ось ми і намагаємося цю пасхальну радість донести до них, дати їм можливість хоч трохи почути красу і силу духовної музики. Щоби вони теж були з Христом і не залишилися без Свята.

Священик Геннадій Пугачов – ще й помічник керівника молодіжного відділу І-го Вінницького благочиння Вінницької єпархії. І проект великодніх піснеспівів для дітей-сиріт та самотніх літніх людей спочатку замислювався як єпархіальний – кілька років тому в ньому брало участь понад 50 юнаків і дівчат із багатьох храмів Вінниці. Проте за ці роки ентузіазм молодих людей дещо вщух, багато, хто був біля витоків, обзавелися сім’ями, і хор з поїздками-виступами вийшов зі сфери їхніх інтересів. Зараз в активній групі проекту трохи більше 20 людей, із них всього 5-6 із інших храмів, а решта свої, стрітенські.

Передати почуття дитячої казки

Зате минулого року до проекту спонтанно приєднався молодіжний ляльковий театр, який і сам виник несподівано й інтуїтивно – як втілені фантазії кількох учасників загальноміської молодіжки під час одного з чаювань. Перший спектакль «Жадібний король» був суцільною імпровізацією під кілька ляльок, які вдалося купити волонтеру Юрію Максимцю десь задешево. Сюжет вигадав Антон Кавалер, який став у процесі реалізації ідеї й несподівано для самого себе, режисером і директором цього маленького аматорського колективу. Інженер за фахом, він переробив сюжет світського мультфільму під духовну тематику так, щоби задіяти усі наявні ляльки. Торішня великодня поїздка з хором по дитячих будинках та інтернатах для престарілих виявилася для групи ентузіастів і творчим дебютом, і перевіркою на психологічну міцність, чуйність і людяність.

– Формат лялькового театру ми вибрали тому, що хотілося передати всім знайоме почуття дитячої казки та й самим у ній взяти участь, – розповідає Антон Кавалер. – До того ж не всі актори-аматори здатні психологічно витримати обличчя до обличчя виступ перед такою специфічною публікою, як хворі самотні діти і старенькі.

Розповідаючи про створення лялькового театру та участь у поїздках Стрітенської молодіжки, Антон часто вживає слова «спонтанно» й «інтуїтивно». Він і сам дивується, як із нехитрого задуму вийшла значуща для багатьох подія:

– Ще у школі я їздив із групою старшокласників у Стрижавський дитячий інтернат – мені дали роль святого Миколая, мама костюм пошила. І мене вразило, як діти нас чекали, як раділи і дорожили цим спілкуванням – хоровод водили з нами, прагнули в усьому брати участь. А у мене тоді волосся було довге, рокерська зачіска, і діти його торкалися як дивини, бо ніколи не бачили такого волосся – вони ж майже усі наголо стрижені. Виховательки казали, що для них таке довге волосся у хлопчика – просто чудо. А я сам був ще майже дитиною, школярем, і мене все це зачепило. Як так: живу в комфорті, у мене стільки всього є, а їм незрівнянно гірше, ніж мені! Невже я для них не можу щось зробити?! Кажуть, якщо раніше люди шукали, як проявити любов, то зараз нас потрібно примушувати до цього. Але якщо ми не можемо цих дітей усиновити і постійно ними займатися, то хоча б зрідка дарувати їм радість – це вже щось, і це не пусте.

Іскорка любові й причетності

Ідея казки для «нового сезону» народилася теж за чаюванням на молодіжці. Хотілося зробити такий спектакль, щоби можна було будувати діалог із глядачами, залучити дітей у розвиток сюжету, викликати в них добрі почуття.

– Сценарій ми написали колективно – просто розмовляли, а я тези конспектував, потім все скомпілював і обробив, – розповідає Антон Кавалер. – Допрацьовували його теж разом, навіть у поїздці деякі слова поміняли.

Ляльки до «Загубленої посмішки» пошила мама Антона – Антоніна Шевченко. Декорації, здебільшого, довелося робити самому. У лялькового театру все ще немає назви, та й православної молоді, яка прагне таким чином послужити ближньому, поки трохи більше десяти осіб.

– Це важко дається. У всіх свої справи, проблеми – не так просто викроїти час на такі проекти, – каже Антон. – Мене іноді навіть совість мучить, що своїм близьким цей час і увагу не віддаю. Але приїжджає група отця Геннадія – і дітки відразу запитують: «А спектакль буде?» Значить, вони щось запам’ятали, і ми їм донесли хоч якусь іскорку любові й причетності.

Так, діти з фізичними хворобами і дефектами розвитку, які живуть в інтернатах за особливими правилами, завжди радіють приїзду гостей. Але реагують на те, що відбувається, дуже по-різному, часто досить своєрідно. У багатьох спочатку незвичне звучання церковних піснеспівів викликає насторогу. Проте досить скоро їх обличчя змінюються, стають м’якшими й світлішими – і з благоговінням спостерігаєш, як прославляння Воскресіння Христового розтоплює стиснуті душі.

А казка – вона зрозуміла відразу. І ось вже посміюється дітвора над нудним і жадібним Їжачком, регоче від хропіння ледачого Ведмедика, переживає за Курчатко, яке хочуть з’їсти злий Вовк і хитра Лисиця. Але білий Ангел-Охоронець веде героя через всі випробування, а храм у фіналі дійства і радість зустрічі з Христом сприймаються як природний результат земного шляху.

«Сподіваюся, Господь і нам пошле робітників»

– Хочеться, щоби наш проект не згасав і підтримувався, щоби ми частіше контактували з цими людьми. Бо ці діти і старенькі не стільки потребують подарунків, скільки звичайного людського спілкування, – каже ієрей Геннадій Пугачов. – Коли до них приїжджають, вони дуже радіють. І не важливо, приїхав ти з одним шоколадним батончиком чи з горою подарунків, найголовніше – ставлення до цих людей.

Кошти на проект збираються «всім миром». Напередодні поїздок у Стрітенському храмі проводяться благодійні ярмарки – волонтери продають свої вироби, які готують протягом кількох місяців, випічку та інші корисні дрібнички. У храмі постійно стоїть карнавка на подарунки дітям-сиротам і самотнім літнім людям. Так що з порожніми руками волонтери ніколи не приїжджають.

– У Брацлавському інтернаті люди психічно хворі, туди завжди важко їхати, але завжди хочеться, – розповідає отець Геннадій. – Бо ці люди так тепло нас приймають, так радіють, навіть плачуть. Вони нас чекають і кожен раз, коли ми їдемо, запитують, чи приїдемо знову. Не можу ж я сказати «ні»! А якщо сказав, що приїдемо, значить, ставлю собі за мету, щоби цей проект продовжувався.

Основне побажання отця Геннадія: щоби більше людей приєдналося до благодійного проекту і всі були активнішими:

– Поїздками всі задоволені і хочуть їхати, а на співанки, сходки та інші необхідні приготування мало бажаючих. Хоча наш проект якраз і стимулює молодих людей займатися добрими справами. Молодь, коли працює, стає більш організованою, і енергія спрямовується у правильне і корисне русло.

– Усе ж тримається тільки на ентузіазмі – підтримки немає, – каже Антон Кавалер. – Якщо будуть сили і час, наступної Пасхи знову зробимо спектакль і поїдемо. Може, ще хтось до нас приєднається. Поки ж у мені спрацьовує одвічне: «Якщо не я, то хто?» Але сподіваюся, що Господь і нам пошле робітників.

Марина БОГДАНОВА

Spzh.news. Друкується зі скороченнями, у перекладі

Газета «Православна Вінниччина», №5 (57), травень 2018 р.