10 июля
2018 г.
Радість – мета християнського життя

Сьогодні поговоримо про радість. Ця тема завжди актуальна, бо чого ж шукає людина у своєму житті, віруюча вона чи ні, окрім радості?

Людина – це істота, яка радістю живиться, оскільки вона народжена для радості в Царстві Божому. В усі епохи і у будь-якому суспільстві людина хоче знайти і зустріти радість. Зрозуміло, у неї не завжди це виходить, більшість спроб провалюються, і результат – велика трагедія для нас і для всього суспільства. Радість – мета суспільства, але й мета життя християнина, тобто людини, яка живе духовним життям у Церкві. Тому що радість, по апостолу Павлу, – плід Святого Духа. Справжня радість – не просто емоція, не просто успіх або душевне піднесення, а плід Святого Духа. У Церкви ж радість – це присутність Самого Бога у нашому житті...

Радість – це присутність Бога. Тому старець Еміліан Симонопетрський (великий духівник Церкви, свята людина для мене) говорить, що відсутність радості означає відсутність Бога, у той час як радість у житті християнина є доказом того, що Бог діє в нас. Отець Олександр Шмеман ще радикальніший у своїх словах про те, що псевдорелігійність – це нездатність відчувати радість. Тобто, якщо ти живеш у спотвореній формі релігійності, то як видно, що твої стосунки з релігією і взагалі з Богом ненормальні? Якщо немає радості, то це доказ неправильних відносин із Богом, або, точніше, неправильного ставлення до того, що називаєш Богом...

Якщо прочитаємо стародавні патерики, Лавсаік тощо, побачимо, що однією з основних характеристик чернечих спільнот була радість у їхньому житті, у їхніх відносинах, контактах, вона була відображена на їхніх обличчях. Однією впізнаваною рисою, за допомогою якої людина могла упевнитися, що хтось є християнином, була радість. Радість у всьому – в любові, милостині, пості, у молитві, богослужінні. Усе відбувалося з духовним піднесенням, з радістю, а не з труднощами і внутрішнім дискомфортом, який часто перетворюється на депресію...

Християнське життя – життя не у скорботі, а у тверезості. Тверезість означає впізнавання себе в Святому Дусі, знання, хто я є. У житті Православної Церкви існує ієрархія, тобто кілька ступенів у нашому сходженні до Бога, і вони пов’язані з наступним. Віруючому необхідно спочатку пройти через глибоке пізнання себе, яке дозволить йому пізнати інших (братів) і через це пізнати Бога. Не можна потрапити безпосередньо до Бога, минаючи інших [людей]. У Євангелії сказано ясно: не можеш любити брата свого, якщо не любиш себе – у сенсі пізнання себе, примирення з собою, відносин зі своєю внутрішньою реальністю. Не випадково Христос дає заповідь про любов до ближнього, але каже: «Люби його як самого себе», – тобто, люби ближнього як любиш себе. Природно, мова не про патологічне егоїстичне відношення, про нарцисизм, бо це патологія і марнославство. Пізнаючи себе, я розумію себе, маю зв’язок із реальністю, якою є...

Святий Порфирій Кавсокаливит і старець Еміліан говорять щось воістину унікальне, а саме, що не можна вкусити Божої радості й не можна встановити контакт із Богом, якщо не вжити у життя рішення, аскетичне рішення вибрати радість. Тому що радість не дається просто так, а є вибором, який ти робиш у своєму житті. Ніколи не буде ідеальних умов, щоби людина відчула себе щасливою, але вона сама повинна обрати – аскетично – у даний момент радіти своєму існуванню. Старець Еміліан каже: «Якщо хочеш придбати любов до Христа, почни з радості, бо, як ми вже говорили, радість є плід Святого Духа»...

Вибір, який ми покликані захищати

Тепер я би хотів, щоб ми побачили, як у повсякденному житті людина може прийняти рішення вибрати радість, створити у собі умови для радості.

Перше. Радість – це стан, який будується і затверджується Самим Богом як дар. Проте цьому повинні передувати наші зусилля, воля, згода і сприяння. Тобто, спочатку нам потрібно захотіти бути радісними, бо в іншому випадку Бог не може виламати двері нашої душі, нашої волі, якщо ми наполягаємо на фокусуванні на негативі у житті, якщо перебільшуємо негативні речі. Як ми кажемо на звичайній мові, потрібно вимити посуд, щоби Бог міг «сервірувати блюдо» – тобто, благодать.

Тарілка має бути чистою, очищеною певним чином. Цей стан і вибір, який нам самим потрібно зробити – ніхто не може це зробити замість нас. Бог ніколи не робить за нас те, що ми можемо зробити самі.

Старець Паїсій каже: якщо ти у пустелі й хочеш пити, Бог ніколи не дасть тобі воду, поки ти сам не вичерпаєш усі можливості знайти її. Спочатку потрібно пошукати, зробити щось, і тоді Бог, бачачи твої зусилля, відповість на твоє прохання. А старець Еміліан каже: якщо ти не хочеш шукати і знайти воду, то навіть якщо сидітимеш над джерелом, Бог тобі не скаже, що джерело знаходиться прямо під тобою. Тому що Бог не хоче творити людей незрілими, а хоче, щоби вони були відповідальними особистостями, саме особистостями, а не людьми без ініціативи, свободи і вибору...


Тому радість – це вибір, але вибір, який ми покликані захищати. Непросто людині вибрати радість, бо з дитячих років у родині нас вчать переважно печалі. Коли батьки звертають на тебе більше уваги? Коли ти плачеш. Тому що робить дитина? Плаче, намагаючись привернути увагу, щоби їй надавали більшого значення. Ми навчені тому, що коли представляємо із себе жертву і хникаємо, на нас звертають більше уваги. Особливо у сучасному суспільстві, коли батьки не проводять довгі години вдома і не приділяють багато часу дітям, сучасна психологія це встановила, – діти вигадують способи, можуть навіть захворіти, тільки щоб привернути батьківський погляд на себе. Коли державний службовець або якась організація звертає на тебе більше уваги? Коли ти скаржишся, подаєш прохання, коли приходиш і виказуєш себе сумним, нещасним, обділеним. Таким чином, ми готові скоріше до печалі, а не до радості...

Кожна подія має сенс

Радість не означає відсутності проблем. Це дуже важливо розуміти, щоби викинути із голови все те, що породжує у нас опір, що заважає нам радіти. Не існує життя, у якому немає болю. Дві «рейки», по яких рухається людське існування, – це радість, наснага від життя, і біль. Біль – це основний елемент цього життя, цього світу, цієї реальності. Якщо спробуємо зовсім його відкинути, швидше за все, розіб’ємо собі голову, бо спробуємо відкинути один із базових елементів життя і таким чином потерпимо екзистенціальний крах. Ми думаємо гедоністично, і нам здається, що у Церкві зникнуть усі наші проблеми і ми в усьому матимемо успіх. Але Бог дає нам не успіх, а Себе; дає порятунок, дає Себе, не може дати нічого іншого. Нещастя може бути благословенням у твоєму житті, хвороба може бути можливістю твого існування, біль може тебе відродити і зробити настільки хорошим, наскільки не зможе зробити ніякий великий успіх. Христос – не Успішний в історії, а Невдаха історії, Він – Страждаючий Раб, не той, хто рятує і позбавляє, використовуючи силу, кар’єру, ім’я, світські знайомства, не той, хто підпорядковує силою і владою, а Той, Кого розпинають разом із лиходієм, з розбійником. Він викинутий з історії сильних, але, зрештою, Його безсилля спасає людину. У кінцевому рахунку ця гранична смиренність визволяє людину. Таке безсилля освячене Церквою, тобто у ній те, що ти не є досконалим, прекрасним, хорошим, першим і успішним в усьому, не є нещастям, але може бути великим благословенням.

Божа радість – це внутрішня реальність. Церква дає тобі ресурси і можливості для перетворення твого «я», так, щоби ти входив у вогонь і не згорав, тобто, проходив через пекло пристрастей і труднощів – і не згорав, не був знищеним, не розчаровувався і не падав духом, не розпадався як людська істота. Нарешті, щоби ти навіть не вмирав. У цьому відмінність Церкви, у тому, що вона надає сенсу тим подіям, які трапляються у житті кожної людини. Ми, однак, постійно відкладаємо докладання зусиль, необхідне для того, щоби радіти. Наприклад, говоримо: «Як радіти, якщо справи так йдуть? Після того, як зі мною все це сталося, хіба можливо радіти? Після того, після цього, після того як...» – і цьому розчаруванню немає межі. Воно ніколи не закінчується. Якщо наполягати на тому, що завжди має бути щось, «після чого», ніколи радості не відчуємо. Завжди буде якесь після того як – це єдине, у чому можна бути впевненим. Ми можемо думати, що у щасливих людей немає проблем у житті – але таких людей не буває. Питання у тім, чи бачимо ми таємницю, яка може перетворити і муку у радість, і хрест у воскресіння.

Тому треба відкинути свій звичай постійно скаржитися і подивитися, що ми можемо зробити і як можемо створити для себе передумови до радості.

Побачити світ іншими очима

Ми не можемо відчути Божу радість, якщо не приймемо рішення бути радісними у житті.
Якщо ми зробимо вибір вийти з нашого жалюгідного стану, то побачимо, що Божа благодать, Сам Бог завжди був із нами. Ми робимо величезну помилку, коли вважаємо, що якщо зробимо якийсь гріх, то Бог нас покине – але Він нас не покидає, Він не може нас покинути, Він завжди присутній у нашому житті, але через затьмарення гріхом ми не можемо Його відчути. Бог ніколи не відсутній. Благодать ніколи не відсутня, вона завжди присутня, але у нас немає передумов, щоб її відчути...

Святий Порфирій говорить, що все є причиною для радості. У Церкві люди часто спотворюють поняття духовної реальності і вважають, що тут, на землі, радості не існує і ми повинні пожертвувати своїм життям тут заради іншого життя, тобто, вірять, що знайдуть радість за межами цього світу. У той час як отці Церкви зовсім не мають такого на увазі, а кажуть, що тут, у сьогоденні, ми починаємо передчувати радість Божої присутності. Що говорить старець Еміліан? Давайте його послухаємо:
«Людина черпає радість із безлічі дрібних речей, коли покладає їх на Бога і все сприймає через Бога. Радість може тобі дати посмішка іншого, радість може тобі дати ласка іншого, радість може тобі дати похвала іншого, радість може тобі дати навіть лайка іншого, бо вона показує, що ти істинно, а не помилково стоїш перед ним, радість може дати тобі квітка, радість дають тобі гори, радість дає тобі природне світло, радість дає тобі найкоротша молитва, радість дає усяка надія, радість дає присутність батька, матері, все взагалі»...

Так саме казав і святий Порфирій, що потрібно навчитися любити маленькі, прості й незначні речі, ті, які не кидаються в очі, навчитися їм радіти – тільки тоді зможеш перейти до великої любові, яка є Христос. Якщо у тебе немає передумов до радості, тобто якщо ти не можеш радіти простим речам, то як зрадієш зв’язку із Самим Богом? Бог прийде, і ти дивитимешся на Нього як на пекло. Що сталося у притчі про блудного сина? Саме це. Бачимо радість батька, світло в будинку, і все святково і радісно, проте старший син не може зрадіти, бо у нього немає передумов для цього. Радість батька є, вона – факт, але старший син не може зрадіти, він не провів внутрішню роботу, аби мати змогу прийняти присутність Бога як радість. Тому що він робить? Журиться, засмучується, відгороджується егоїстично і не розділяє радість від повернення брата...

У своєму житті нам потрібно докласти зусиль, щоби прийняти рішення і вибрати радість, а не нарікати, створити передумови і знайти вищу радість у своєму житті, яка є Сам Христос. Це відбудеться не в уявному, а у реальному світі, тут, у сьогоденні, це станеться не тоді, коли ми віддалимося від світу, а тоді, коли зможемо побачити цей світ іншими очима, іншим чином. Я дійсно думаю, що тоді Божа благодать і Його присутність у нашому житті стануть радістю, яку ніхто не зможе у нас відняти.

Священик Харалампос Пападопулос

За матеріалами Kiev-orthodox.org

Публікується у скороченні та перекладі

Газета «Православна Вінниччина», №6 (58), червень 2018 р.