Святитель Петро Могила народився 1596 року у благочестивій сім'ї молдавського воєводи Симеона Могили, який 1601 року став господарем Валахії, а 1607-го Молдавії. Дядько Петра Могили, Георгій, був православним Молдавським митрополитом (1587-1589), він і посіяв у душі юнака добре насіння глибокої релігійності, любові до Бога і Святої Православної Церкви. Інший дядько, Єремія, був господарем Молдавським (1595-1606).
Коли Петрові було одинадцять років, сім'я Могил переїхала на західноукраїнські землі, що тоді належали Польщі. Серед місцевої шляхти, яка сповідувала католицьку віру, родина трималася Православ'я і навіть сприяла його процвітанню. Про це красномовно свідчить такий факт: батько Петра і його дядько Єремія власним коштом збудували Успенський храм при Львівській братській школі, а сам навчальний заклад взяли під свою опіку.
Загалом рід воєвод Могил славився своєю благочинною діяльністю. Приміром, двоюрідна сестра Петра (Раїна Могилянка, по чоловікові княгиня Вишневецька) відома як засновниця і добродійка багатьох монастирів на Лівобережжі України.
Петро Могила здобув блискучу освіту: успішно закінчивши Львівську братську школу, він поїхав на навчання в Європу. Здібний до науки юнак опанував не лише богослов'я, а й гуманітарні науки загалом, він вільно володів давніми (латинською і грецькою) й сучасними європейськими мовами.
Після повернення додому 24-річний Петро як син воєводи йде на військову службу, під час якої 1620 року бере участь у боях під Цецорою. У чині старшини Війська Польського він стає учасником грандіозної битви під Хотином у лавах ревних захисників християнства проти турецької навали.
Об'їздивши європейські університети, подивившись у вічі смерті на кривавих бойовищах, змужнілий юнак 1622 року на свято Успіння приїжджає до Києва, в Успенську Києво-Печерську Лавру. Стародавня обитель вражає Петра своєю віковою величчю.
У Києві він часто відвідує митрополита Іова (Борецького), який став його духовним отцем і значною мірою вплинув на формування релігійного світоглядy. Княжич Петро Могила кардинально змінює своє життя: він відмовляється від блискучої світської кар'єри і 1625 року приймає чернечий постриг від архімандрита Києво-Печерської Лаври Захарії (Копистенського).
Шляхи Промислу Божого несповідимі, та лише вони, всупереч усім людським міркуванням, ведуть смертну людину до високої, Богом визначеної мети. Тут очевидно звершилося Боже благовоління, про яке казав псалмоспівець: праведність і мир поцілувалия (Пс. 84:11). Духовні зерна, посіяні ще у дитинстві його дядьком митрополитом Георгієм, дружні бесіди з митрополитом Іовом (Борецьким) назавжди визначили подальший життєвий шлях Петра Могили.
Відмовившись від обладунків воїна земного, він стає воїном Христовим, ступає на шлях служіння Святій Церкві Христовій і святому Православію.
Після смерті архімандрита Лаври Захарії (Копистенського) Петро Могила, за спільною згодою всієї братії та міщанства, 1627 року був зведений у сан архімандрита Києво-Печерської Лаври. Це обрання було затверджено королівською грамотою, а за три роки прийшло і благословення Кирила (Лукаріса), патріарха Константинопольського.
Узявши на себе керівництво над цитаделлю Православ'я, якою була у ті часи Києво-Печерська Лавра, архімандрит Петро щонайперше намагався полегшити становище православних.
Час, в який митрополиту Петру Могилі випало послужити нашій Церкві, виявився непростим: після проголошення 1596 року церковної унії, яку підтримала Річ Посполита, становище Православної Церкви на центрально- і західноукраїнських землях було вкрай i складним. Польська влада визнавала законною ієрархію та священство лише унійної церкви, православне ж духовенство було позбавлене легітимності. Указом Сигізмунда III православні спільноти Галичини та Правобережної України опинилися на нелегальному становищі.
Паства особливо потребувала слова, яке підтримало б немічних у вірі і направило їх істинним шляхом i до спасіння, вказаним усією повнотою Кафоличної Православної Церкви. Одним з провідних захисників Православія став Петро Могила.
Багато зусиль докладав подвижник й у справі відродження монастиря. Як дбайливий господар, він намагався повернути Лаврі все, що у неї відібрали за минулі лихоліття. Як мудрий духовний наставник, Петро Могила опікувався ченцями і трудівниками i монастиря, аби з їхньою допомогою створити осередок науки й освіти.
Перейшовши від світського способу життя до духовного, «змінивши меч на чернечу мантію», син молдавського воєводи зважився на цей крок з усією щирістю та усвідомленням своїх обов'язків як начальника чернечої братії. Про розуміння цієї високої місії свідчать його записи того періоду. Він писав: «Чернече життя - це досконалість християнського життя».
Тож Петро Могила був прискіпливий до братії, від якої вимагав «досконалого некористолюбства, повного самозречення, беззаперечного підпорядкування волі настоятеля».
Бачачи низький рівень освіченості українського священства та православного суспільства в цілому, Петро Могила заходився вдосконалювати українську освітню справу. З перших же років керівництва Лаврою святитель згуртував навколо себе освічених людей. 1631 року він відкриває на території монастиря школу, де мали змогу навчатися понад сто учнів. Невдовзі лаврська школа об'єднується із заснованою Ісаєю (Копинським) Києво-Братською, що діяла при Богоявленському монастирі на Подолі. Так був створений Києво-Могилянський колегіум, який згодом перетворився на славнозвісну Академію.
Петро Могила докорінно змінив систему освіти в цьому закладі, він розширив список дисциплін, додавши богословські, філософські та гуманітарні науки, запросив найкращих викладачів і цілком забезпечив матеріальну базу, віддавши власні вотчини. Усі будівельні роботи і подальше утримання викладачів і студентів Петро Могила робив власним коштом.
Києво-Могилянський колегіум, орієнтуючись на програму єзуїтських колегій, що на той час надавали найбільш якісну освіту, використав найкращі надбання Заходу на благо православної віри. Через це він зазнавав утисків з боку католицької влади Речі Посполитої, зокрема, протягом довгого часу тут було офіційно заборонено викладати богослов'я. Ця школа стала зразком для всіх духовно-навчальних закладів на території Східної Європи і підготувала багатьох освічених пастирів і ревних захисників Православ'я.
У 1632 році при Вознесенському монастирі м. Вінниці заснував братський колегіум, котрий проіснував до 1639 року. Достеменно відомо про три богословські труди, котрі були написані саме у вінницькому колегіумі: «Тератургіма, або чудеса, що були як у самій чудотворній Печерській церкві, так і в обох святих печерах ...», «Парергон чудеса з образу Пресвятої Богородиці в Купятницькому монастирі» та «Показання Церкви істинної». Збереглися архівні документи, підписані власноручно святителем Петром (Могилою), які свідчать про особисте перебування святителя у Вінниці.
Також було засновано школи у Гощі та на своїй Батьківщині - у Більську та Яссax.
1632 року зі смертю короля Сигізмунда III закінчується важкий період у житті православних українців. Вибір нового короля був доброю нагодою, аби вимагати повернення прав, що їх православні втратили внаслідок Берестейської унії 1596 року.
Згідно з польськими законами, після смерті короля збирався сейм для обрання нового монарха. Від імені митрополита Ісаї (Копинського) та всього православного духовенства на сейм був делегований Петро Могила. Як тонкому дипломату, людині високого роду й освіти йому було доручено вимагати узаконити православне віросповідання.
Претендент на польський престол, королевич Владислав, виявив готовність піти на поступки. 8 листопада 1632 року Владислава обрали королем. Після чого на державному рівні урочисто було визнано існування Київської митрополії і чотирьох її єпархій. Незважаючи на протести католицького та уніатського духовенства, підтверджувалося вільне сповідання віри, звершення Таїнств, дозвіл реставрувати церкви і будувати нові, створювати при храмах і монастирях братства, богадільні, школи, семінарії та друкарні. Однією з умов легалізації Православної Церкви було звільнення багатьох раніше обраних єпископів і вибір нових. Тоді ж на сеймі митрополит Ісая був оголошений позбавленим сану і православні делегати обрали новим митрополитом Петра Могилу зі збереженням за ним лаврського архімандритства.
Зміщення митрополита Ісаї було узаконено церковно тим, що Константинопольський патріарх Кирил (Лукаріс) прислав обраному владиці Петру архіпастирське благословення на митрополію і пошанував нового владику титулом «екзарха святого апостольського Константинопольського престолу».
Підтвердивши своє обрання всіма законними формальностями, архімандрит Петро вирушив до Львова. Туди у ставропігійний монастир Успіння Пресвятої Богородиці з'їхалися три православні єпископи яких уніати були звільнили з їхніх єпархій: Аврамій (колишній Пінський і Туровський), Ісакій (колишній Луцький) та Паїсій (колишній Холмський), а з ними і сила-силенна православного люду. Наречення архімандрита Петра на єпископа відбулося у Світлу Суботу, а у Фомину неділю, яка 1633 року припадала на 28 квітня, Петра Могилу піднесли у сан митрополита. Посвячення проходило в церкві Львівського братства, на будівництво якої багато жертвували православні молдавські воєводи.
Митрополит Петро прожив у Львові близько двох місяців. Затримка була спричинена тим, що у Києві продовжував перебувати попередній митрополит Ісая (Копинський), якого не визнавала світська влада. Він був обраний на кафедру 1631 року після смерті Іова (Борецького). Обидва авторитетні діячі мали моральне переконання у справедливості власних принципів і вчинків та наполегливо відстоювали їх, представляючи два різних погляди на майбутнє українського Православ'я. Історія засвідчила доцільність позиції Петра Могили: розпочата ним реорганізація українського Православ'я дала гідні плоди, якими протягом XVII-XVIII століть живилися Україна й інші православні країни Східної Європи.
У червні 1633 року митрополит Петро таки вирушив у Київ на свою кафедру. Києво-Печерська Лавра та Києво-Могилянський колегіум радо вітали свого пастиря та опікуна.
Під тиском обставин митрополит Ісая погодився залишити кафедру і прийняв керівництво Михайлівським Золотоверхим монастирем. Його протистояння з Петром Могилою тривало ще декілька років і принесло чимало сум'яття.
На митрополичій кафедрі Петро Могила з новою силою розгорнув активну діяльність у церковній, освітній, будівничій галузях та книгодрукуванні. Всі його труди були спрямовані на відновлення повнокровного життя українського Православ'я, яке потребувало відновлення моральної сили та організаційного зміцнення.
Новий митрополит висунув перед пастирями суворі, але справедливі вимоги. Стосувалися вони передовсім обов'язкової загальної і богословської освіти. Талановитий адміністратор, Петро Могила розумів: сила перетворень залежить від якості кадрів ченців, священників, єпископів. Перед чернецтвом він ставив вимоги особистої моральності, відмови від прибутків («відмова від власного набуття основа чернечого - життя»). Священників набирали з-поміж випускників духовних шкіл. Священникам із самоосвітою рекомендували проходити практику при монастирях, де ними протягом шести місяців опікувалися призначені для цього монахи.
Щороку проходили єпархіальні пастирські собори, в яких брали участь усі протопопи (благочинні), більшість священства, авторитетні миряни. На таких соборах перевірялися кандидати на священство, давалися розпорядження морального та духовного характеру.
Петро Могила просунув і видавничу справу. Так, i у лаврській друкарні почали друкувати твори святих отців - неоціненний бісер мудрості й духовного досвіду. 1637 року було надруковано Євангеліє учительне, альбо збори повчань на всі неділі і свята року - збірник проповідей для священнослужителів, яскраву передмову до якого підготував сам митрополит; книга була загальнодоступною для народу мовою, наближеною до тогочасної розмовної української.
Під керівництвом Могили було складено перший православний Катехізис. Для його затвердження 1643 року в Яссах був скликаний загальноправославний синод. Але оскільки з розглядом цього документа справа зволікалася, Могила видрукував короткий катехізис. Повний катехізис було видано вже після смерті святителя Петра Могили в Європі грецькою, латинською та польською мовами. Тривалий час книга становила найповніший виклад православної віри.
Важливою сферою активності митрополита була його будівнича справа. Петро Могила відновив і прикрасив Софійський собор, який стояв у напівзруйнованому стані, провів розкопки частини Десятинного храму і на тому місці побудував невелику церкву. За розпорядженням митрополита були відновлені Трьохсвятительська церква і Спаса на Берестові, Михайлівський храм Видубицького монастиря та багато інших.
За часів митрополита Петра Київ остаточно став центром для всього православного населення не лише України, а й Польщі і Литви.
Літературна полеміка православних з іновірцями і видавнича діяльність за митрополита Петра набула особливого значення. Маючи у розпорядженні значні матеріальні ресурси, в основному власні, та лаврську друкарню, закладену його попередниками, Петро Могила об'єднав у Києві всі літературні сили.
У період розпалу релігійних пристрастей митрополит Петро написав красиве молитвослів'я про замирення Православної Церкви. Це молитвослів'я видали у лаврській друкарні під заголовком Парафімія. Це плід релігійного натхнення, викликаного ревністю митрополита Петра у відстоюванні істинної віри, що свідчить про глибоке уповання на милість Божу, на заступництво Пресвятої Богородиці та святих угодників Божих, особливо - на молитви подвижників печерських, до яких святитель Петро щодня линув своєю молитвою і черпав від їхнього подвигу сили духовного стояння за Святе Православ'я.
Митрополит Петро є автором і величного твору Ліфос, або камінь (1644), в якому він захищає Православ'я від звинувачень католиків, зокрема, від закидів Касіяна Саковича, колишнього православного, що став ревним послідовником Римської Церкви. Камінь Петра Могили один із найвидатніших творів полемічної літератури ХVІІ ст.
Унікальною є ще одна праця митрополита Петра - Требник, або Євхологіон, укладений під керівництвом митрополита 1646 року. Це по суті практичний посібник для священиків щодо здійснення треб та всіх можливих чинів богослужіння. Требник Петра Могили став першим таким виданням у східнослов'янському православному світі, а відтак набув поширення не лише в межах Речі Посполитої, а й в усій Східній і Центральній Європі. Готуючи до друку цю працю, митрополит і його помічники здійснили масштабну редакційну роботу, добираючи богослужбові чинопослідування з церковнослов'янських і грецьких текстів, конструктивно переймаючи потрібне із західної традиції, а за потреби створюючи нові обрядові чини (зокрема, з наведених Могилою 126 чинів, 20 невідомі ані в грецьких, ані у слов'янських традиціях). У Требнику не лише містився виклад молитов і обрядів, а й давалось їхнє літургічне і канонічне роз'яснення. Требник Петра Могили мав і має широке розповсюдження у православному світі. Його вивчали не лише православні, а й протестантські і католицькі теологи. І донині ця праця не втратила своєї цінності для священства нашої Церкви.
Требник вийшов друком 16 грудня 1646 року. Він став останнім лаврським виданням, яке встиг побачити i потримати в руках святитель перед своєю несподіваною, передчасною кончиною. Митрополит Петро Могила помер у день свого народження з 13 на 14 січня у віці 50-ти років.
У своєму заповіті, продиктованому за декілька днів до смерті, святитель писав: «Оскільки нічого над смерть певнішого немає, а година в Божих таємницях самого Бога перебуває, <...> будучи хворобою навіщений від Господа Бога і не бажаючи зоставити в непорядку дім мій, <...> учиняю короткий волі моєї, коли так Господь Бог визначив, такий останній заповіт».
Заповіт умовно можна поділити на дві частини - духовну і матеріальну. Щодо питань духовного життя у заповіті святитеь Петро сповідує визнання віри, підводить підсумки свого служіння Церкві та окреслює найважливіші напрямки діяльності на майбутнє. У другій частині митрополит висловлює останнє бажання щодо розподілу свого майна. Турбуючись про «дім мій, від Господа Бога доручений», святитель має на увазі Київську митрополію. Читаючи опис об'єктів, яким митрополит заповідає підтримку, бачимо, що найдорожчим для нього є духовна школа - Київський колегіум, якому він залишив величезну на той час суму 81 000 польських злотих, а також всю багатющу бібліотеку і четверту частину срібла. Далі йдеться про Печерську обитель, Софійський собор, Богоявленський собор Братського монастиря на Подолі, Десятинну церкву та Видубицький монастир. Біограф святителя єпископ Сильвестр Гаєвський слушно зауважує: «Ніщо так повно не характеризує Петра Могилу, як його заповіт... То велична програма закінченої роботи й мистецький план закріплення зробленого на прийдешні часи».
Митрополит Петро задумав, але не встиг реалізувати дві колосальні праці: Житія святих та перевидання виправленої слов'янської Біблії, до якої лаврський гравер Ілля вже виготовив багато Його гравюр. Задум з часом утілив монах київського Кирилівського монастиря Димитрій (в миру Данило Туптало) - згодом святитель Димитрій Ростовський, який створив зібрання житій святих, що назавжди стало настільною книгою віруючих.
Маючи велике благоговіння до молитовних подвигів преподобних отців печерських, святитель Петро затвердив свято Собору усіх преподобних отців Києво-Печерських, яке завжди святкується в другу неділю Великого посту.
Згідно із заповітом, митрополита його поховали у склепі Успенської церкви Києво-Печерської Лаври. У листопаді 1941 року Успенський собор був висаджений у повітря. Оскільки вибухівка була закладена біля самого поховання святителя, труна з останками була повністю знищена; збереглися лише срібні пластини з родовим гербом та епітафією, які 1982 року знайшла археологічна експедиція.
Митрополит Петро людина глибокої віри та широких інтелектуальних горизонтів, твердого характеру і безмежно люблячого серця. Усе своє життя він служив розвитку Православної Церкви. Не було жодної сфери церковної діяльності, яка була б поза його увагою. Своєю полум'яною енергією і невтомною працею він уболівав за православну богословську науку, церковне богослужіння, видання богослужбових книг, реставрацію православних святинь та монастирське життя - все це було предметом турбот митрополита. Він виховав чудових сподвижників, які підтримали закладений святителем фундамент та продовжили розпочату справу святителя Петра Могили. Ось деякі з них: автор опису чудес преподобних печерських Афанасій Кальнофойський; чудовий богослов, співавтор відомого православного Катехізиса Ісая Трофимович-Козловський; митрополит-наступник Сильвестр Косів; багатолітній ректор Києво-Могилянського колегіуму, а згодом архімандрит Киево-Печерської Лаври Інокентій Гізель. З ім'ям Петра Могили тісно пов'язані майже всі найзнаменніші події церковного та суспільного життя нашого народу на наступні десятиліття і навіть століття. Тому цей період життя нашої Церкви можна сміливо назвати «часом митрополита Петра Могили».
1996 року, з нагоди 400-ліття від дня народження, митрополита Петра Могилу було канонізовано. Його святе ім'я було внесено до агіографічного списку всіх 15 автокефальних Православних Церков.
Митрополита Петра Могилу включено до Собору Вінницьких святих.
За матеріалами "Житія святих складені на Святій Горі Афон".