Святитель Афанасій, цей стовп православної віри і вселенський світоч, народився у побожній православній родині 295 (або 298) року, незадовго до великого Діоклетіанового гоніння (303-313). Його рідним містом була космополітична Олександрія, де пліч-о-пліч жили найрізноманітніші народи і де стикалися поміж собою усілякі культи та вірування.
Ще малим дитям він захоплювався лише тим, що стосувалося Бога і Церкви. Одного дня він бавився з іншими дітьми на морському узбережжі. Вони цілком серйозно відтворювали церковне богослужіння, а Афанасій зображав єпископа й хрестив дітей, які ще не були посвячені в таїнство. Єпископ Олександр, побачивши цю гру, прийшов у захват, визнав хрещення дійсним і надалі особисто опікувався хлопчиком.
Протягом навчання Афанасій виявляв не надто велике зацікавлення світськими науками. Він більше любив у мовчанні ткати собі святі шати чеснот, розмірковуючи над книгами Старого та Нового Завітів. Певний час він прожив у пустелі з преподобним Антонієм і потім усе життя лишався його вірним учнем. Повернувшись до Олександрії, він був висвячений на диякона та розпочав свої богословські та пастирські труди. Саме тоді були створені два його перших трактати: Проти язичників та Про воплочення Бога Слова. У першому з них святитель викриває безглуздість язичницьких філософії та міфології, а в другому демонструє, що Слово Боже - Творець світу, Премудрість та Провидіння - прийняв плоть, аби стати Спасителем людства, занепалого у тлінні. "Слово Саме стало людиною, аби ми стали Богом" . Єднаючись із Христом, ми істинно стаємо причасниками Божого єства (2 Пет. 1:4), бо він - не створіння, але Слово Отче, Єдинородний Син Божий і Бог, який став людиною, аби ми могли стати дітьми Свого Отця. Це засадниче переконання згодом стало для святого смислом усього його життя та боротьби.
Непохитний поборник догмата про Божество Слова та віри у Святу Трійцю, він був також завзятим проповідником християнської святості та нашого покликання до обоження.
У цей час олександрійський священник Арій, що полюбляв дебати і покладався в царині Божих таїн більш на людський розум, ніж на віру, почав бентежити церковний народ. Він навчав, що Слово Боже не вічне, що воно було створено в часі, а відтак називати Його Сином Божим можна лише метафорично. Коли Арія вигнали з Олександрії, він утік у Каппадокію і невдовзі поширив своє вчення по всій імперії. 325 року святий імператор Константин Великий вирішив скликати усю Церкву на Вселенський Собор, аби ясно проголосити Божество Слова. Святителя Афанасій, тоді ще диякон, супроводжував на Соборі старого олександрійського архієпископа та відігравав настільки вагому роль у захисті істини, що одразу викликав захоплення православних і ненависть єретиків.
Відтоді усе його життя було присвячене захисту та проповіді цілковитої єдиносутності Слова Отцю. Ім'я Афанасія постало синонімом Нікейського сповідання, тобто православної віри. Після смерті святителя Олександра 326 року, олександрійці однодушно обрали ревного Афанасія наступником кафедри апостола Марка. Його першим завданням було відновлення єдності та порядку в його величезній єпархії, що страждала не лише внаслідок аріанської єpeci, а й через розкольників-мелетіан, загальний занепад моралі та церковної дисципліни. Протягом кількох років він сам відвідував усі частини Єгипту, аж до ефіопського кордону, проповідуючи та висвячуючи єпископів. Таким чином він здобув любов усього народу, що завжди ставився до нього як до рідного батька. Також святий відвідував численні монастирі, аж до Фіваїдської пустелі, та провів певний час у Taвеннісіотських монастирях преподобного Пахомія.
Утім поки він був відсутній, мелетіани встигли поширити усілякі наклепи на нього. Тож коли Афанасій повернувся, звинуватили в тому, що він буцімто був не канонічно висвячений, обтяжив єпархію великим податком, застосовував насильство проти своїх опонентів, зокрема, попирав потир, вирваний з рук мелетіанського священика, і головне, матеріально підтримував заколот проти імператора. Архієпископ легко довів свою безневинність, хоч для цього йому довелось відвідати імператорську резиденцію в Нікомідії.
Але коли він повернувся до Олександрії, його знов звинуватили у вбивстві мелетіанського священика з Іпсали Арсенія, відрізану руку якого архієпископ начебто використовував у магічних ритуалах. Афанасій знайшов Арсенія у монастирі, де той ховався, і довів свою невинність, пред'явивши суду «жертву» уявного вбивства.
Тим часом Арій, висланий після Нікейського Собору, завдяки своєму другу, Євсевію Нікомідійському, хитрому й підступному придворному, все ж таки зумів здобути милість імператора. Він домігся повернення в Олександрію, де продовжив проповідувати своє вчення за допомогою пісень та афоризмів. Святитель Афанасій твердо тримався і категорично відмовлявся прийняти єретика в євхаристичне спілкування. 335 року в ході святкування 13-ліття царювання Константина було зібрано собор у палестинському місті Тір, завданням якого було навести лад у Церкві. Утім більшість його учасників були найбільш запеклими супротивниками Афанасія. Коли з'явився святитель із іншими сорока дев'ятьма єпископами Єгипту, його соратникам було заборонено увійти. Мелетіани могли безперешкодно зводити наклепи на Афанасія, який лишився з ними сам на сам. Одне зі звинувачень полягало в тому, що святитель буцімто припинив поставки до Константинополя необхідного столиці Єгипетського зерна.
На собор навіть привели жінку, яка стверджувала, що вона була згвалтована Афанасієм. Тоді святий помінявся місцями з одним зі своїх друзів, і нещасна, яка ніколи в житті його не бачила, назвала винуватцем цю людину. Так викрили облудність звинувачення і бажання наклепників будь-якою ціною згубити Афанасія. Зовні натовп, підступно підбурюваний мелетіанами, вигукував лайки, називаючи святителя чаклуном, звіром і негідним свого сану.
Афанасій вирішив покинути собор і таємно виїхав до Константинополя. Там святитель звернувся до імператора з вимогою справедливості, зупинивши його під час кінної прогулянки. Попри підтримку мешканців Олександрії та листи преподобного Антонія до імператора, святитель був вигнаний у Трір, столицю Галлії (335-337). Арія було офіційно прийнято в лоно Церкви. І святий Константин, під впливом Євсевія, наказав Константинопольському архієпископу служити Літургію разом із єретиком. Утім нечестивець був покараний Божим судом і загинув перед богослужінням i страшною й ганебною смертю у відхожому місці.
Приблизно через два роки, після смерті Константина, його син Константин II скасував вирок, і святитель Афанасій зміг повернутися до Олександрії. Дорогою він відвідав Кесарію Каппадокійську та Антіохію, аби підтримати там православну віру. Коли він повертався на свою кафедру (23 листопада 337 року), духовенство і народ зустрічали його з великими радощами.
Утім Євсевій Нікомідійський та аріани досі не визнали своєї поразки. Вони знову почали зводити наклепи на святителя, закидаючи, що його повернення суперечить церковним канонам. Собор сповідників віри, що зібрався у Нікеї 338 року, запевнив святителя, що його однодушно підтримує весь єпископат Єгиптy. Сам преподобний Антоній вирішив прийти з надр пустелі до столиці, аби засвідчити своїми словами та чудесами правоту Афанасія. Але 339 року його супротивники провели в Антіохії свій собор, намагаючись силоміць поставити на Олександрійську кафедру Григорія Каппадокійського. Вони один за одним захоплювали й відбирали у православних храми. Усе місто сколихнули заворушення та вбивства. Тоді Афанасій вирішив тимчасово відступити, аби припинити насильство, і втік до Рима, закликавши православне духовенство зберігати однодушність у боротьбі із самозванцем.
Папа Юлій доброзичливо прийняв Афанасія і в усьому сприяв йому, не просто як єпископу у вигнанні, але як захиснику Православ'я. Він скликав собор, який проголосив святителя єдиним законним єпископом Олександрії та визнав його вільним від усіх кумедних звинувачень, висунутих проти нього. У Римі Афанасій зустрів інших висланих сповідників віри, таких як святитель Павло Константинопольський. Він продовжував керувати своєю єпархією через листування, а також зробив великий внесок у розвиток західного чернецтва, розповідаючи про життя преподобного Антонія та інших єгипетських подвижників.
343 року Констант і Констанцій, два імператори, поміж якими було поділено управління (відповідно) Заходом і Сходом, вирішили провести великий собор у Сардиці (Софія), аби розв'язати питання з Олександрійською кафедрою та прийти до згоди стосовно сповідання віри. Східні єпископи, звісно, засудили особу Арія, але, з іншого боку, відмовлялись від терміна «єдиносутній» (омоусіус). Не кажучи прямо, що Син Божий є створінням, вони все ж заперечували Його повну тотожність за єством із Отцем. Усе Їх незадоволення Нікейським Собором зосереджувалося довкола особи Афанасія. Умовою їх участі в соборі була вимога, щоб Афанасій не брав участі у засіданнях. Тому вони зі скандалом облишили місто, поклавши цим початок розколу між Сходом та Заходом. Імператор Східної Римської імперії Констанцій, що пристав на бік аріанства, виступив проти повернення вигнаних єпископів, підтвердив законність перебування Григорія на Олександрійській кафедрі й почав переслідувати православних християн, сіючи жах по всій імперії.
Після смерті Григорія (345) Констанцій неодноразово пропонував святителю, що перебував у Аквілеї, повернутися на свою кафедру. Зрештою, послухавшись Константа, папу та придворних сановників, Афанасій погодився повернутися до Єгипту. Дорогою він відвідав Антіохію, де імператор запевнив його у своїй підтримці та відданості, а також Кесарію та Єрусалим. Коли 21 жовтня 346 року Афанасій після шестилітнього заслання прибув до Олександрії, його зустрічав незліченний натовп, що, зібравшись золотим потоком з усіх кінців Єгипту, вітав його зленими гілками, піснями й танцями. Це скидалося на вхід Христа до Ієрусалима. І дійсно, із Афанасієм до Єгипту прийшов Христос, несучи Церкві Свій мир. Протягом десяти років святитель міг опікуватися своїм духовним стадом, розвитком чернецтва та надісланням місіонерів до новонавернених країв, як от святителя Фрументія, посланого ним до Ефіопії.
Проте ця перемога Православ'я досі була ефемерною. 353 року Констанцій, усунувши свого суперника Максентія, залишився єдиним імператором і знову i поступився впливу аріан. Ті з подвоєною жорстокістю накинулися на Нікейську віру та особисто на Афанасія. За наказом імператора, Олександрійський архієпископ був засуджений. Навіть західні єпископи, досі віддані прибічники Православ'я, під загрозою заслання були змушені підтвердити його позбавлення сану (на Міланському соборі 355 року). Папа Ліверій Сповідник та преподобний Осія Кордубський, якому було майже сто років, насмілилися протестувати і були безжально вигнані, так само як Іларій Піктавійський. Владі залишилось тільки вислати самого Афанасія, якого, втім, захищав увесь народ Олександрії.
Уночі 8 лютого 356 року намісник Сирії на чолі більш ніж п'ятитисячного війська оточив церкву святої Феони, де зібралися на вечірню безліч християн. Посеред колотнечі та галасу Афанасій незворушно лишався на своєму престолі, оточений тісними кільцями вірних ладних радше вмерти, ніж віддати свого пастиря. На решті друзі проти волі витягнули святителя з церкви та переконали його тікати до пустелі.
По всьому місту розпочалися повстання проти влади. Солдати вбивали чоловіків, жінок та дітей, оскверняли дів, посвячених Христу, грабували храми. Було віддано наказ видати владі Афанасія як i винуватця заворушень і суворо карати усякого, хто буде його переховувати. Постійні переслідування змушували святителя часто змінювати місце перебування. Найбільш надійну підтримку і найбільш теплу гостинність він знайшов у монахів. Протягом шести років (356-362) він жив утікачем, підтримуючи істинну віру численними полемічними писаннями, енцикліками та листами до єпископів усього світу.
Тим часом в Олександрії єпископську кафедру обійняла користолюбна, жорстока й безпринципна людина, Георгій Каппадокійський, який невдовзі почав вогнем і мечем гнати православних по всьому Єгипту. Він висилав єпископів, засуджував на роботу в рудниках усіх, хто перебував у євхаристичному спілкуванні з Афанасієм, забороняв зібрання православних та велів страчувати усіх непокірних, здираючи з них шкіру або спалюючи живцем. Через рік таких звірств, 358 року, олександрійський народ знову повстав і змусив його тікати.
Становище Церкви у ці роки було особливо драматичним. Усі видатні люди, які могли б виступити на захист Православ'я і протестувати проти втручань імператора у справи Церкви, були змушені мовчати. Єпископські кафедри стояли пусткою або були зайняті єретиками. Підтримувані двором аріани, почуваючись безкарними, запроваджували дедалі більш екстремістські сповідання віри, зовсім заперечуючи Божество Сина та Його подібність Отцю (Аетій, Євномій). Східні єпископи, які переважно обстоювали помірковану позицію, як-от Василій Анкірський, побоювалися лише змішування осіб Трійці, яке їм ввижалося у слові «єдиносутній» (омоусіос); тож вони проголошували Сина подібним за сутністю Отцю (оміусіос). Їм вдалося схилити на свій бік Констанція переконати його засудити крайніх аріан та повернути із заслання папу Ліверія.
Святитель Афанасій та преподобний Іларій Піктавійський спробували скористатися цими доктринальними коливаннями, аби відновити у Церкві мир. 359 року вони провели два собори: на Заході, у Ріміні, та на Сході, у Селевкії, аби розробити віросповідну формулу, що задовольняла б як нікейських православних, так і оміусіан. Але наступного року на соборі у Константинополі непостійний імператор знову підтримав аріанське вчення під прикриттям туманного й небезпечного формулювання подібно сутності, яке він силоміць нав'язав усій імперії. Святитель Мелетій Антіохійський та усі провідні православні діячі були вигнані. Скрізь панувала єресь. "Уся земля ридала, бачачи себе аріанською та вражаючись", - писав блаженний Ієронім. Але Господь охороняв Свою Церкву та заспокоїв бурю в той момент, коли загибель здавалася неусувною. 361 року імператорську владу узурпував Юліан Відступник i спершу проголосив толерантність до всіх культів. Тоді Афанасій зміг нарешті повернутися з пустелі до Олександрії та скликати собор, де зустрілися усі сповідники віри, що тривалий час були розсіяні. Православні скористалися цим собором, аби проголосити божественність Святого Духа, на яку теж починали нападати єретики. Але свобода тривала недовго. Імператор невдовзі виявив свої справжні наміри і розпочав жахливе гоніння, сподіваючись відновити язичництво.
За порадою своїх волхвів та віщунів, Юліан відрядив загін солдатів із наказом вбити святителя Афанасія, провідного борця за істинну віру. Але святому, якого покривала Божа благодать, знову вдалося втекти з церкви, оточеної солдатами. Він сів у човен i поплив течією Нілу до Фіваїди. Посланці імператора кинулися навздогін. Завбачивши переслідувачів, Афанасій раптом наказав здивованому капітану повертати назад і пливти їм назустріч. Коли човни порівнялися, солдати закричали: "Ви не бачили Афанасія?". Святий відповів, змінивши голос: "Так, ми щойно його зустріли. Поспішайте!".
І поки вони налягали на весла, святий утік від переслідування іншим шляхом. Більше року, аж до смерті Юліана 363 року, він провів у Фіваїді, у втішному та гостинному товаристві монахів святого Пахомія.
Щойно на престол зійшов православний імператор Іовіан, він доклав зусиль для підтримки істинної віри. Він негайно запросив Афанасія до Антіохії, аби врегулювати складну ситуацію, що склалася на цій кафедрі. Але після його передчасної смерті 364 року у кормила став нечестивий імператор Валент, який з подвійною люттю продовжив політику Констанція. Він знову вигнав усіх єпископів, повернених із заслання Іовіаном. Афанасій протягом чотирьох місяців переховувався на одному з цвинтарів поблизу Олександрії, аби уникнути переслідувань Татіана, правителя міста. Нарешті імператор скасував указ про переслідування та відновив святителя у сані. Олександрійці радісним натовпом побігли до прихистку, де переховувався святий i урочисто понесли його до храму (1 лютого 366 pоку). Вірні ладні були будь-якою ціною охороняти свого пастиря.
Після стількох років боротьби та страждань старець нарешті міг втішитися спокоєм в останні роки свого життя, оточений любов'ю парафіян та пошаною усього світу. Він передав смолоскип істинної віри святителю Василію, який продовжив його велику битву за православне визначення догмата Святої Трійці. Ця битва була завершена лише після II Вселенського Собору в Константинополі 381 року.
Святий Афанасій віддав Господу свій "великий апостольський дух" 2 травня 373 року з усвідомленням, що він довів до кінця свій добрий подвиг за віру, правду та любов. П'ять разів він був у засланні, із сорока шести років свого архіпастирського служіння шістнадцять він провів далеко від своєї пастви. Але Афанасій ні на мить не перестав бути єпископом, тобто "наглядачем", бездоганним захисником віри, живим образом Христа, Великого Ієрея нашого спасіння. Завзятий та енергійний захист догматичної істини анітрохи не заважав цьому воїну Христовому бути водночас смиренним, лагідним та співчутливим пастирем своїх духовних овець, другом монахів, отцем сиріт, опорою нужденних. Завдяки Слову, що перебувало в ньому, він став усім для всіх. Шанування святителя негайно поширилося по всій Церкві нарівні з шануванням патріархів, пророків, апостолів та мучеників.
У день пам'яті святителя Афанасія свята Церква встановила також вшанування його наступника на Олександрійській кафедрі, полум'яного святителя Кирила (412-444). Якщо перший з них прославився, захищаючи один проти всіх божественність Слова Божого, то другий не шкодував сил для захисту догмата про Воплочення від нападок нечестивого Несторія. Він довів, що сповідуване Афанасієм Слово Боже, єдиносутне Отцю, істинно взяло на Себе людське єство, поєднавшись із ним по Іпостасі, аби зробити його причетним Своєму божественному єству. Тому ми разом із святителями Афанасієм та Кирилом сповідуємо віру в Ісуса Христа, єдинородного Сина та Слово Отче, "Одного зі святої Трійці", Який зробився людиною, не змінивши Свого божественного єства, пізнаваного, улюбленого та шанованого у двох єствах, божественному та людському. Через Нього та в Ньому благодаттю Святого Духа і ми можемо мати частку в отці.
За матеріалами "Житія святих складені на Святій Горі Афон".