Доповідь

Митрополита Київського і всієї України Епіфанія

на розширеному засіданні Архієрейського Собору

Української Православної Церкви (Православної Церкви України)

Дорогі владики, улюблені у Христі співбраття і співслужителі!

Сердечно вітаю усіх вас з початком роботи чергового Архієрейського Собору нашої Помісної Української Православної Церкви!

У надзвичайних обставинах збираємося ми нині. Минулий наш Собор відбувся ще у грудні 2020 року, однак спалах пандемії спонукав Священний Синод відтермінувати скликання Собору на нинішню дату. Коли в лютому ухвалювалося це рішення, нікому з нас не було відомо, які трагічні події переживатиме наша Батьківщина, український народ і Помісна Церква у зв’язку з відкритою і широкомасштабною агресією Росії, бойовими діями на нашій землі, щоденними ракетними обстрілами і бомбовими ударами російських військ по українських мирних містах і селах. Все це та інші труднощі воєнного часу є очевидно несприятливими для проведення такого великого зібрання. Але і статутний обов’язок, і нагальна необхідність у особистому спілкуванні, обговоренні важливих питань та ухваленні відповідних рішень, вимагають нашого зібрання саме тепер.

Згідно до ухваленого порядку денного сьогодні нам належить заслухати і обговорити підсумки спільної роботи протягом часу від попереднього Собору, зокрема праці Предстоятеля Помісної Церкви та її Священного Синоду, і винести відповідні рішення.

Тож оголошую наш черговий Архієрейський Собор у розширеному його складі за участі всього єпископату відкритим. Відтак перейдемо до доповіді.

Дорогі брати!

Відразу хочу зазначити, що в доповіді будуть охоплені не всі аспекти життя нашої Помісної Церкви за попередній період. Мотивів для цього два. Перший – це те, що про всі поточні події та рішення інформація поширювалася регулярно і у повному об’ємі через офіційні публікації. Тож для збереження часу не буду повторювати відомі факти. Другий мотив – бажання зосередитися на ключових речах, які свідчать не лише про наші минулі досягнення, але спонукають і до міркувань про подальші кроки, про прийняття соборних рішень для майбутнього Церкви і України.

Церква у фактах

Православна Церква України була і залишається найбільшим релігійним об’єднанням в нашій державі, в першу чергу – за рівнем самоідентифікації з нею наших співгромадян та суспільної довіри. Беручи до уваги дані різних соціологічних опитувань ми можемо сказати, що приблизно 75% мешканців України визначають себе православними віруючими, переважна більшість з яких визнають свою приналежність до Православної Церкви України. Так було до початку великого російського вторгнення. Трагічні події війни істотно вплинули на самосвідомість українського народу, багатьом відкрили очі на те, чим насправді є ідеологія «русского міра», яку роками нав’язували з Росії задля виправдання агресивних планів.

На жаль ми поки що не маємо більш повної соціологічної картини, але вже зараз можна сказати про головну тенденцію: за час війни різко змінилася самоідентифікація православних в Україні. Якщо до відкритого наступу 38% опитаних належали до ПЦУ, 15% – до Московського патріархату в Україні, а 22% називали себе «просто православними» – таких зазвичай більшість на сході та півдні України – то вже в березні місяці приналежними до ПЦУ визначали себе 52% опитаних, «просто православних» стало 11%, а послідовників Московського патріархату – лише 4%. Тобто три чверті з тих, хто ще на початку року вважав своєю Церквою Московський патріархат, вже в березні місяці відкинули її.

Також соціологія свідчить, що вже в перший місяць після широкого нападу понад дві третини опитаних виступали за повний розрив церковних зв’язків України з Москвою. Є всі підстави вважати, що ця тенденція лише посилилася протягом наступних місяців.

Отже, якщо брати до уваги наведені факти, то вже зараз Православна Церква України за рівнем підтримки та самоідентифікації вірних у 13 разів більша за Московський патріархат в нашій державі. Це, а не міфічні «гоніння», про які речники МП в Україні говорять багато років, є основною причиною того, що громади полишають юрисдикцію Московського Патріархату і долучаються до єдиної Помісної Церкви.

Станом на січень 2022 року Православна Церква України складалася з 44 єпархій, які в Україні об’єднували майже 7200 громад і близько 80 чоловічих та жіночих монастирів. Ми маємо 9 закладів вищої духовної освіти, у яких навчається близько 1000 студентів. Це 5 академій (Київська, Львівська, Волинська, Ужгородська, Івано-Франківська), 1 інститут (Івано-Франківський), 3 семінарії (Львівська, Рівненська, Дніпровська). Крім того, у Чернівецькому національному університеті ім. Ю. Федьковича, з яким Православна Церква України підписала Меморандум про співпрацю через Управління духовної освіти і богословської науки, діють освітні програми «Богослів’я» першого (бакалаврського) і другого (магістерського) рівнів вищої освіти.

Служіння в нашій Церкві здійснювали станом на січень цього року понад 4760 кліриків. Ми маємо 56 єпархіальних, вікарних та титулярних архієреїв, а також 3 архієреї перебувають на спокої.

За всіма цими показниками вже зараз Православна Церква України є однією з найбільших Помісних Церков, а об’єднавчий процес лише посилить її.

З часу великої агресії Росії проти України до ПЦУ долучилися з юрисдикції Московського патріархату приблизно 400 релігійних громад, 120 кліриків та 2 монастирі. Чому я кажу «приблизно»? Готуючи цю доповідь, ми збирали відповідні дані у єпархіях, але вони змінюються постійно: щодня повідомляється про проведення зборів релігійних громад і про їхнє рішення вийти із залежності від Російської Церкви.

Отже станом на зараз загальна цифра громад ПЦУ становить приблизно 7600, а кліриків – приблизно 4900.

За попередній час один архієрей, Адріан (Кулик), колишній титулярний єпископ Шепетівський, вчинив порушення, за які канонічними правилами (27 Апостольське правило, 9 правило Константинопольського Двократного собору) передбачене суворе покарання. У зв’язку з цим Священний Синод звільнив його на спокій із забороною звершувати публічні богослужіння протягом одного року.

За час від попереднього Собору ми втратили двох наших співбратів – 23 березня 2021 року на 55-му році життя від ускладнень після коронавірусної хвороби відійшов до Господа митрополит Хмельницький і Кам’янець-Подільський Антоній (Махота), а 14 квітня 2022 року на 79-му році життя після тривалої хвороби упокоївся митрополит Корсунський Михаїл (Лярош). Нехай Господь прийме їх душі в оселях праведників! Вічна їм пам’ять! Також пропоную проспівати «Вічну пам’ять» загиблим священнослужителям, мирним мешканцям, мужнім українським воїнам, які були вбиті російськими окупантами!

За час від попереднього Собору відбулася одна архієрейська хіротонія – архімандрита Феогноста (Бодоряка) на єпископа Богородчанського, вікарія Івано-Франківсько-Галицької єпархії. Також вчора Священний Синод обрав новим вікарієм Київської єпархії архімандрита Антонія (Фірлея), хіротонія якого буде здійснена ближчим часом. Вітаємо наших співбратів: Аксіос!

Об’єднавчий процес

В тій мірі, в якій це залежить від нас, ми повинні робити все можливе, щоби об’єднавчий процес в українському православ’ї відбувався усвідомлено, у відповідності до законодавства, з попередженням можливих провокацій. Ми не підтримуємо насильства щодо кліру, вірних чи майна громад Московського патріархату лише на підставі їхньої юрисдикційної приналежності. Водночас коли хтось з прихильників цього релігійного об’єднання винний у колабораціонізмі з агресором, в служінні інтересам ворога – таких слід у відповідності до закону притягати до відповідальності за конкретні порушення.

Тут вважаю за необхідне процитувати слова із Заяви Священного Синоду від 16 травня 2022 року: «Враховуючи особливе значення церковних питань для безпеки України звертаємося до державної та місцевої влади, до громадянського суспільства із закликом сприяти процесу досягнення церковної єдності серед православних, сприяти швидшому подоланню впливу фашистської ідеології «русского міра», невідкладному ухваленню необхідних рішень, які би припинили використання МП в Україні як інструменту гібридної агресії.

Переконані, що церковна єдність та унезалежнення православних від впливу Москви – невід’ємна складова досягнення Україною перемоги у нинішній війні за свою волю і незалежність. Тож слід діяти тепер, а не колись у майбутньому, ухвалювати рішення, а не пропонувати розпливчасті обіцянки, брати відповідальність на себе, а не очікувати кроків від когось іншого».

Протистояння єресі «русского міра»

В світлі цього ми підтримуємо ініціативи, спрямовані на усунення прямого впливу Росії на релігійні об’єднання в Україні. Про що йдеться? Війна Росії проти України є гібридною, вона має різні виміри. Україна захищає свою територію, захищає економіку, енергетику, інформаційну сферу, політичний простір. У нас заборонена діяльність проросійських партій, телеканалів, банків з російським капіталом, тощо. Виникає логічне питання: а хіба релігійна сфера не є простором російської гібридної агресії проти України? Відповідь усім очевидна: не лише є таким простором, але є пріоритетною мішенню гібридних атак Кремля протягом десятиліть.

Не можна людям забороняти вірувати, бо цим би держава порушила б основи демократії, до яких належить і свобода віросповідання. Однак держава може і повинна обмежити, щонайменше до часу повної деокупації території України, можливості впливу Московської патріархії на церковне життя в Україні.

Всі ж є свідками того, як очільник РПЦ Кирил Гундяєв облудно «благословляв» російське військо на війну проти України. Немає жодних сумнівів в тому, що Московська патріархія та її глава є повністю включеними в кремлівську систему влади та пропаганди, є її інструментами. Тож абсолютно правильно було би з боку держави захистити наших співгромадян, які залишаються в юрисдикції Московського патріархату, від використання їх Росією, як інструмента гібридної агресії. Буквально вчора ввечері вчергове обговорював це з депутатами Верховної Ради, де наприкінці місяця мають відбутися відповідні слухання. У розмові підкреслив, що ми не повинні порушувати базових принципів свободи віросповідання. Але і не реагувати в умовах війни на виклики, які постають в релігійній сфері, чекати, що все вирішиться ніби саме собою, Україна не повинна.

У зв’язку з цією темою я хочу внести на розгляд Собору дві пропозиції та прошу вашої підтримки.

Перша. Ви знаєте, що за умовами Томосу про автокефалію обов’язок Предстоятеля – поминати за Диптихом імена інших Предстоятелів Православних Церков. Цей обов’язок я сумлінно виконував від часу отримання Томосу. Але відкритий напад Росії, численні жертви і страждання нашого народу та облудне благословення і підтримка, яку кремлівським воєнним злочинам надавав і надає очільник РПЦ Кирил Гундяєв, зробили поминання його імені неможливим. Якщо навіть в середовищі Московського патріархату в Україні певне число архієреїв та сотні священиків відмовилися від цього, то тим більше не може бути зрозумілим поминання імені Кирила Предстоятелем ПЦУ. Тож з першого богослужіння після початку відкритої російської агресії я перестав робити це і прошу підтримки Собору в такому моєму рішенні.

Друга пропозиція. Причина мого згаданого раніше рішення є не лише моральна, але і богословська. Патріарх Кирил є одним з творців ідеології «русского міра», її пропагандистом і популяризатором. Сама ця ідеологія, на моє переконання, підпадає під осудження Константинопольським собором 1872 р. етнофілетизму, як єресі. Відповідно, Кирил Гундяєв, як її співтворець і пропагандист, має підлягати осудженню, якщо не зречеться цієї єресі та не виявить плодів покаяння.

Саме тому в своїх листах до Предстоятелів Церков з нагоди Великодня я написав: «Переконаний, що не лише [російські воєнні] злочини, але також і слова та дії Московського патріарха Кирила, який з амвону підтримав війну проти України, внаслідок чого гинуть і ті, хто вважав його своїм пастирем, повинні отримати засудження з боку повноти Православ’я. Не можна тримати Чашу і пастирський жезл руками, на яких – кров».

Тому я пропоную від імені Архієрейського Собору звернутися до Вселенського Патріарха та Предстоятелів Помісних Церков щодо притягнення Кирила Гундяєва до канонічної відповідальності та позбавлення його престолу, зокрема на підставі поширення єретичного етнофілетичного вчення про «русскій мір» та поширення схизм серед православних (безпідставного розриву євхаристійного єднання та створення єпархій РПЦ в межах Олександрійського Патріархату).

Стан Московського патріархату в Україні

Повідомляється, що ближчим часом Московський патріархат в Україні планує провести своє зібрання для обговорення власного майбутнього. Це зібрання не має навіть їхнього внутрішнього статусу собору, тобто є нарадою. Однак передбачають, що воно може бути оголошене собором і спробувати внести зміни в статус свого релігійного об’єднання, щоби дистанціюватися від РПЦ.

Чи можливе це і в якій формі? Не будемо гадати і почекаємо на це зібрання та його рішення. Великі сподівання були на засідання «Синоду УПЦ», що два тижні тому відбулося в Києві. Всім відомо, що ніяких суттєвих рішень, яких очікували, там ухвалено не було. Тож і оголошене зібрання за плодами праці може нагадати прислів’я: «з великої хмари – малий дощ».

Символічно, що якраз три десятиліття тому відбувалося зібрання ієрархів УПЦ в Харкові. Тоді вони теж обіцяли добиватися «канонічної автокефалії». А Москва тоді ж обіцяла «розглянути ці прохання». Всі ці обіцянки так і лишилися словами, до того ж – пустими. Тому і віруючі, і українське суспільство очікують від представників УПЦ МП не чергових обіцянок, посилань на химерні плани просити в Москві автокефалію – вже її попросили тридцять років тому, де вона? – і не очікувань «проголошення автокефалії всіма Предстоятелями», бо реалізувати це прагнення неможливо.

Православні та суспільство, як це підтверджується і даними соціологічних опитувань, очікують від МПвУ реальних кроків до відокремлення від неканонічної влади Московського патріархату та досягнення єдності з Православною Церквою України.

Пропоную від нашого Собору звернутися до ієрархів, духовенства та вірних в юрисдикції Московського патріархату, які зберуться в Києві, з наступними пропозиціями:

1. Розпочати офіційний діалог без проголошення попередніх передумов. В час служіння блаженної пам’яті митрополита Володимира (Сабодана) між УПЦ МП з одного боку та УАПЦ і УПЦ КП з іншого існував діалог, хоча тоді не було ще Томосу та його плодів. Тепер ніщо, окрім суб’єктивного небажання зі сторони УПЦ МП, не може пояснити відсутність діалогу.

2. Закликати УПЦ МП визнати рішення Вселенського Патріархату від жовтня 2018 р. у справі апеляцій з України щодо неканонічних рішень РПЦ. Цим рішенням ієрархи та духовенство УПЦ КП і УАПЦ були визнані у канонічному достоїнстві. Подібне рішення нещодавно Вселенський Патріархат виніс щодо ієрархії Охридської Архієпископії у Північній Македонії. На основі цього рішення через спіслужіння відновилося євхаристійне спілкування Охридської Архієпископії та Сербського Патріархату, перерване 55 років тому, хоча питання юрисдикції залишаються предметом діалогу.

УПЦ МП має відкликати рішення щодо розриву свого спілкування зі Вселенським Патріархатом та рядом Помісних Церков, а також за прикладом свого давнього симпатика, Сербського Патріархату, послідувати рішенню Вселенського Патріархату щодо визнання канонічності ієрархії ПЦУ. Вже не раз було засвідчено, що відсутність на даний час між нами згоди в питаннях юрисдикції не повинна створювати перешкод для співслужіння та єднання в Євхаристії.

3. Закликати наших співбратів послідувати Томосу про автокефалію, в якому визначено, що всі єпархії, монастирі, парафії та інші православні церковні установи повинні бути в юрисдикції автокефальної Православної Церкви України. Існування юрисдикції Московського патріархату в Україні, як і будь-який інший спосіб, який передбачає окреме від ПЦУ існування православних церковних структур в нашій державі – канонічна аномалія, порушення, яке раніше чи пізніше має бути виправлене.

Всі архієреї Московського патріархату в Україні в 2018 р. були запрошені до участі в Об’єднавчому Соборі. На жаль, заклик Вселенського Патріарха прийняли лише два. Однак Собор відбувся, і тепер ті, хто бажає, можуть долучитися до його рішень та скористатися його добрими плодами. Якщо до 2018 р. в Україні не було єдиної та визнаної Вселенським Православ’ям Помісної Церкви, то тепер вона є, її неможливо «створювати заново», а слід виходити з того, що вже навіки закарбоване в історії.

Таку саму позицію має і Вселенський Патріархат. За цей час ми не раз обговорювали ці питання, і завжди чули у відповідь: Об’єднавчий Собор відбувся, Православна Церква України отримала Томос про автокефалію, тому всі, хто бажають дотримуватися канонічного порядку, мають не шукати якоїсь альтернативи, але єднатися з нею. Вселенський Патріархат не має наміру і не буде створювати на канонічній території ПЦУ якусь альтернативну юрисдикцію.

Пропоную поширити Звернення такого змісту від нашого Собору, щоби ієрархи, духовенство та вірні УПЦ МП знали нашу позицію.

Внутрішні виклики

Окрім зовнішніх викликів церковній єдності на жаль ми продовжуємо спостерігати і внутрішні виклики.

Попередній Архієрейський Собор у своїх постановах закликав «єпископат, духовенство і вірних усі питання, які виникають, обговорювати та вирішувати в дусі заповіданої Господом нашим Ісусом Христом братньої любові, уникаючи розпалення ворожнечі, протистоянь та розділення».

Слід наголосити, що збереження порозуміння та єдності, особливо серед єпископату і духовенства – не просто благе побажання, але канонічний обов’язок. Кожен архієрей перед рукоположенням складає присягу, де зобов’язується мати послух до Предстоятеля Церкви та собору співбратів архієреїв. Так само обов’язковими до виконання є наші соборні постанови. На жаль не всі усвідомлюють це належною мірою, що завдає шкоди Церкві як внутрішньо, через розпалювання суперечок, підігрівання нездорових амбіцій, тощо, так і зовнішньо, перед суспільством і державою.

Судові діяння Синоду

Прикладом цього слугують наші колишні співбрати. Вчора Синод провів судовий розгляд у справі тих, хто були архієреями Православної Церкви України, але потім ухилися від єдності з нами, стали активно шкодити Православній Церкві України, брати участь у неправдивих «рукоположеннях» у м. Києві осіб, яких не обирав Священний Синод і не благословляв Предстоятель. Ми довгий час виявляли терпеливість, діяли за ікономією, сподіваючись на виправлення винних. Однак вони сприймали таке ставлення як заохочення до поглиблення беззаконня. З нечисленною групою прихильників вони стали збирати по цілому світу сумнівних осіб та надавати їм оманливі церковні звання й титули. Це спонукало Помісні Церкви зажадати роз’яснення позиції ПЦУ щодо діяльності цієї групи. Синод надав таке роз’яснення, а винних колишніх наших співбратів заборонив у священнослужінні та викликав на суд.

Цей публічний виклик був ними ігнорований, тож Синод на підставі вивчених доказів засудив колишнього митрополита Іоасафа (Шибаєва), колишнього єпископа Петра (Москальова) та колишнього єпископа Філарета (Панку) до позбавлення сану. Це – суворе покарання, але свідома і систематична шкода, яку завдавали та мали надалі намір завдавати Православній Церкві України, її єдності ці особи, вимагали належної реакції. Пропоную Собору затвердити ці синодальні вироки.

Але окрім сумних подій ми маємо сказати і про добрі. Клірик Хмельницької єпархії ПЦУ архімандрит Варсонофій (Качан), який у грудні 2019 року ухилився від єдності церковної, днями звернувся з покаянним листом на ім’я Предстоятеля з проханням поновити його в клірі Хмельницької єпархії ПЦУ та благословити продовжити священниче служіння. Нехай цей приклад послужить настановою для інших подібних нечисленних кліриків нашої Церкви, які ухилилися від єдності – вони можуть продовжити священниче служіння в Помісній Церкві або отримають осудження, як її супротивники. Зокрема, синодальний церковний суд очікує на заборонених в служінні архімандрита Андрія (Маруцака) та протоієрея Богдана Згобу.

Виклики військового часу

Повертаючись до відгуку Церкви на наслідки війни слід підкреслити два важливих завдання. Перше – продовжити підтримувати український народ у боротьбі з російською агресією, допомагати її жертвам. Нехай Господь сторицею віддасть всім благодійникам та жертводавцям за милосердя, виявлене до потребуючих.

Попри об’єктивну скруту, яку ми і самі добре відчуваємо, Митрополичий фонд ПЦУ започаткував програму допомоги у відбудові та відновленні зруйнованого житла. Вже днями буде передано допомогу у вигляді будівельних матеріалів на значну суму для постраждалих мешканців Чернігова. Зрозуміло, що це є небагато у порівнянні з масштабами руйнувань, але наш обов’язок – робити те, що можемо доброго у тих обставинах, в яких ми є.

Друге завдання – подбати про духовну опіку біженців, особливо тих, хто опинився закордоном. У співпраці з ієрархами Вселенського Патріархату та Церкви Греції ми зробили певні кроки, але є багато труднощів. Тож там, де місцева компетентна православна церковна ієрархія відгукується на потреби православних українців – ми вирішуємо проблеми разом. Але є прикрі приклади того, що наших священиків та вірних, які опинилися у вигнанні, місцеві представники Православної Церкви зневажають, ставляться до них за московськими лекалами. Ми не маємо намір втручатися у їхню канонічну компетенцію, але і полишити нашу паству без опіки вважаємо неправильним, тому будемо шукати шляхів розв’язання цієї проблеми.

Патріарший візит

Зараз для всіх нас з об’єктивних причин війна за волю та пов’язані з нею події, турботи і праця стоять на першому місці. Але слід відзначити, що за період після Собору відбулася історична подія виняткової важливості, яку обов’язково слід згадати – візит Вселенського Патріарха Варфоломія до України в серпні 2021 року, якому передував візит Предстоятеля ПЦУ на малу батьківщину Патріарха, острів Імврос, де відбулося літургійне співслужіння Вселенського Патріарха, Олександрійського Патріарха та Митрополита всієї України, а також представників Архієпископів Кіпрського і Афінського. Ці візити, а особливо перше відвідання Вселенським Патріархом України після надання Томосу про автокефалію, успіх всіх запланованих заходів, велелюдна Божественна Літургія в Святій Софії Київській засвідчили зрілість нашої Помісної Церкви. Принагідно ще раз хочу подякувати всім вам за допомогу і співпрацю в належній організації такої історичної події.

На жаль через пандемію та російську агресію значно ускладнилися можливості для міжцерковних контактів. Однак робота в цьому напрямку продовжується. Слід підкреслити, що жодна з Помісних Церков, окрім Російської, не розірвала євхаристійної єдності зі Вселенським Патріархатом. Тому фактично нас не визнає лише одна з п‘ятнадцяти Помісних Церков – Московський патріархат, а всі решта мають з нами або безпосереднє євхаристійне єднання, яке засвідчується спільними служіннями, або опосередковане, через єднання зі Вселенським Патріархом. Попри намагання Російської Церкви поширити свою розкольницьку діяльність на інші Помісні Церкви, це їй не вдалося.

Пропозиції

Тож, підсумовуючи свою доповідь, я представляю на розгляд Собору наступні пропозиції, які мають бути, у разі підтримки, зафіксовані у соборних рішеннях і постановах:

1. Дати оцінку діяльності Київської Митрополії та Предстоятеля за час, що минув від попереднього Собору.

2. Затвердити прийняті Священним Синодом УПЦ (ПЦУ) від часу попереднього Архієрейського Собору рішення, відображені у відповідних синодальних документах.

3. Повторно засвідчити бажання і готовність нашої Помісної Церкви розпочати діалог, мета якого – досягнення єдності українського православ’я навколо Київського престолу на засадах Томосу про автокефалію.

4. Підтримати Предстоятеля ПЦУ в питанні припинення поминання імені очільника Московського патріархату Кирила Гундяєва в Диптиху та притягнення його до канонічної відповідальності за поширення єретичного етнофілетичного вчення на основі ідеології «русского міра».

5. Підтримати проект Звернення до ієрархів, духовенства та вірних в юрисдикції Московського патріархату в Україні відповідно до викладених у доповіді тез.

6. Підтримати викладені у цій доповіді оцінки та пропозиції і взяти їх до уваги у подальшій праці з розбудови Помісної Церкви.

Дякую всім вам за увагу!

Нехай Бог благословить нас на плідну працю та ухвалення корисних рішень, а Україні нехай дає перемогу над агресором і справедливий мир.