Cвятий Марк був висвячений на єпископа сирійського міста Арефусія1 за правління святого Константина Великого. Охоплений божественною ревністю, він став боротися з ідолопоклонством і власноруч знищив язичницьке капище, спорудивши на його місці храм.
У неспокійні роки після І Вселенського Собору Марк опинився у лавах напів-аріанських єпископів, які, не заперечуючи божественність Слова, все ж не визнавали введення в Символ віри терміна «єдиносущний». Він брав участь у соборах в містах Сардиці (343 р.) та Сірмії (351 p.) і навіть уклав символ віри, який мав примирити протилежні партії, щоб відновити єдність Церкви (395 p.) Але невдовзі єпископ Марк усвідомив свою помилку і без вагань приєднався до православних.
Невдовзі після цього влада перейшла до Юліана Відступника, який розпочав політику насильного відновлення язичництва (361 р.). Коли язичники Арефусії, що зачаїли образу на єпископа, дізналися про це, вони спробували негайно схопити його. Юліан, забувши про вдячність Маркові, який колись врятував життя майбутнього імператора, коли вбивали його батьків, виявив язичникам свою підтримку і дозволив розшукувати єпископа по всій провінції. Святий Марк спершу втік, але, дізнавшись, що замість нього піддають тортурам інших християн, добровільно здався язичникам.
Ідоляни одразу накинулися на старця, наче дикі звірі, незважаючи на його сивину, роздягнули його і люто побили. Єпископа посадили у смердючу стічну канаву, а потім віддали на забаву дітям, які кололи його паличками для письма. Після того, обмазавши мученика розсолом і медом, його підвісили у кошику під палючим сонцем у місці, де було багато ос та бджіл.
Попри ці тортури Марк залишався непохитним у сповіданні віри і відкидав будь-які поступки язичникам, що намагалися принаймні витягнути з нього обіцянку відновити капище, яке він зруйнував. Святий відповідав, що хоч на дещицю поступитися гонителям було б рівноцінно зреченню. Дивлячись на катів з Небесної висоти, він лише глузував над їхніми підступами і ницими клопотами. Зазнавши невдачі, язичники нарешті відпустили його, а деякі з них, вражені стійкістю єпископа та його словами, навернулися до Христа. Святий Марк помер мирно у 364 році, здобувши нагороду сповідників Христових2.
У ті ж часи язичники схопили Кирила, диякона Іліополя Фінікійського, який за правління Константина теж зруйнував чимало ідолів. Вони розрізали йому живіт, розкидали нутрощі по землі та з'їли його печінку сирою. Повинних у цьому злодіянні спостигла Божа помста: одні втратили всі зуби, другі осліпли, у третіх погнили язики.
У палестинських містах Аскалоні та Газі, де язичництво й доти не втрачало позицій3, ідоляни схопили кліриків і жінок, посвячених Богові. Вони вирвали у них нутрощі та віддали свиням, а животи мучеників наповнили вівсом. У Севастії вони відкрили раку з мощами святого Іоана Предтечі й кинули їх у вогонь, а потім розвіяли попіл по вітру4.
Попри всі ці жорстокості язичникам так і не вдалося відновити шанування ідолів. Переважна частина народу залишилась настільки байдужою до їхніх зусиль, що коли Юліан забажав влаштувати в Антіохії велике свято на честь Аполлона, до капища прийшли самі лише його придворні, а все місто насміхалося з нього.