Преподобний Сисой подвизався в IV столітті. З юності поклавши на себе ярмо хреста Господнього, він пішов у Скитську пустелю. Преподобний так досяг успіху в чеснотах і подвижництві, що незабаром його стали вважати зразком для ченців.
Незабаром після смерті святого Антонія, коли пустелі Скитська і Нітрійська стали занадто багатолюдні, він вирішив вирушити з учнем Авраамом на внутрішню гору, де колись подвизався великий пустельник. На той час (близько 357) її спустошили варвари, здійснюючи набіги. Сисой жив там сімдесят два роки, у всьому наслідуючи житію преподобного Антонія.
Один із братів запитав його одного разу, чи в усьому він зрівнявся з великим подвижником. Він відповів: "Якби в мене була хоча б одна з думок авви Антонія, я б увесь згорів, однак я знаю одну людину, яка може, нехай і насилу, нести думку авви Антонія". Зрідка з Піспіра приходив чернець і приносив йому провізію. Одного разу він не приходив цілих десять місяців. Блукаючи горою, Сисой зустрів мисливця, який прийшов із синайської пустелі Фаран, який не бачив людей уже одинадцять місяців. Старець повернувся в келію, став бити себе в груди зі словами: "Ти думав, ніби щось зробив, а насправді не досяг і того, що зробив цей мирянин!"
Серед чеснот, що прикрашали його душу, особливо яскраво сяяло смирення. Авва вчив тих, хто приходив до нього, що воно досягається насамперед стриманістю, по-друге, молитвою, а по-третє, тим, щоб за всіх обставин вважати себе нижчим за інших людей. Він так любив піст і був настільки поглинений молитвою, що багато днів міг навіть не згадувати про їжу. Одного разу учень Сисоя Авраам звернув його увагу на це. Авва з великою простотою запитав: "Хіба ми не їли, дитя моє?" Авраам відповів, що ні, тоді він сказав: "Якщо так, принеси і поїмо".
Якось раз якийсь чоловік вирушив до старця на гору, взявши із собою сина, а син дорогою помер. Батько не зніяковів і з вірою поніс мерця до старця, з поклоном поклав тіло до його ніг і вийшов. Святий, думаючи, що отрок впав ниць через повагу до нього, сказав: "Встань і вийди!" Тут же мертвий повстав і вийшов.
Зупинившись одного разу біля могили Олександра Македонського, старець у заціпенінні споглядав марність земної слави і проливав сльози про звичайну долю всякої людини. Після цього він повернувся в келію, щоб у ній зміцнюватися в надії на Господа.
Брату, який неодноразово впадав у гріх, він сказав: "Піднімайся знову і знову". "До яких пір?" запитав брат. Старець відповів: "Допоки не будеш узятий із цього життя добрим чи порочним. Хто яким тоді виявиться, той таким і піде туди".
Коли, завершуючи життєвий шлях, святий Сисой знаходився при останньому подиху, отці, що сиділи навколо нього, побачили, як обличчя його просяяло, немов сонце. Він промовив: "Ось прийшов авва Антоній". Трохи помовчавши, додав: "Ось прийшов лик пророків". Потім обличчя його ще більше просяяло, і він сказав: "Ось прийшов лик апостолів". Обличчя його світилося, здавалося, що він говорить із кимось невидимим. Отці запитали, з ким він веде бесіду, святий відповів: "Це Ангели прийшли взяти мене, але я молю їх залишити мене на короткий час, щоб Я міг покаятися". Старці заперечили: "Тобі немає потреби в покаянні, отче". Тоді він зі сльозами промовив: "Воістину, я не знаю, чи поклав я хоч початок покаяння". Отці здивувалися смиренню Сисоя і зрозуміли, що він досяг досконалості в чеснотах. Після цього обличчя його освітилося ще більше, ставши яскравішим за сонце, і страх охопив присутніх. Старець прошепотів: "Дивіться, приходить Господь! Він каже: "Принесіть Мені обрану посудину пустелі!" З цими словами святий Сисой віддав душу в руки Господа. У цей момент немов блискавка осяяла все навколо і розлилися пахощі.
За матеріалами "Житія святих складені на Святій Горі Афон".