Cвятий Євфимій був для Палестини тим, чим Антоній Великий для Єгипту. Кількома десятиліттями пізніше від Антонія він постав засновником і духовним отцем великого чернечого руху, що наповнив усі пустелі Палестини.
Євфимій народився 378 року у Мелитині, в Малій Вірменії. Його народження було дароване Богом безплідним батькам, як плід їхньої молитви. А для всіх православних воно стало наче передвістям років миру та розради, що очікували на Святу Церкву після сорокалітньої бурі аріанських гонінь.1
Втративши батька у віці трьох років, Євфимій був доручений матір'ю єпископу Євтрію. Розпізнавши особливе благовоління Боже до цього хлопчика, Євтрій охрестив його і невдовзі висвятив на читця для свого храму. Вихований у домі єпископа у благочесті, помірності та старанному вивченні Писань, Євфимій дуже рано привчився до благоговійного уставного богослужіння та зосередженої сердечної молитви. Він виходив з дому тільки щоб відвідати монахів, які мешкали на околиці. Щороку Великим постом, точніше від Богоявлення до Великодня, Євфимій віддалявся у пустелю, де жив в усамітненні та безмовності, наслідуючи пророка Іллю та святого Іоана Предтечу.
Сяючи усіма чеснотами, юнак був рукопокладений на священника вже у віці дев'ятнадцяти років і призначений начальником над усіма монастирями єпархії. Близько десяти років він ретельно виконував цей обов'язок. Але потім, помітивши, що почесті щодо нього як начальника стають на перешкоді доброчесності, він залишив цю посаду і пішов в Єрусалим, сповнений бажання наслідувати життя Господа Ісуса Христа у пустелі. Подвижник оселився в усамітненій келії неподалік від Фаранської лаври, заснованої століттям раніше преподобним Харитоном Сповідником [28 вересня]. Вільний від усіх клопотів, окрім догоджання Богу постом і молитвою, Євфимій, щоб нікого не обтяжувати, став плести кошики з пальмового листя. У цей час святий потоваришував з близьким до нього подвижником Феоктистом [3 вересня]. Двох аскетів поєднала духовна дружба, так що в них усе стало спільним - думки й спосіб життя, наче то була одна душа у двох тілах. Утім, Євфимій перевершував товариша у злагідності та смиренні, тому Бог більш виразно виявляв до нього Своє благовоління й надавав йому першість в усьому. Щороку двоє сподвижників проводили Великий піст у Кутилійській пустелі поблизу Мертвого моря. Одного разу Господь привів їх до чудової печери на схилі обриву. Вони одразу обрали її собі за нову домівку і перетворили на храм Божий, освятивши її піснеспівами та молитвами. Деякий час Євфимій та Феоктист прожили там у цілковитій безвісності, споживаючи тільки трави, що росли довкола.
Згодом про подвижників довідались місцеві пастухи, і відтоді мешканці найближчого села вважали честю забезпечувати прожиток людей Божих, а монахи Фаранської лаври почали відвідувати їх та в дедалі більшій кількості приєднуватися до них. Печерка стала затісною для монахів, які переходили сюди з лаври, до того ж Євфимій прагнув звільнитися від усіляких земних турбот, тому він заснував на обніжжі скелі спільножительну обитель, яку очолив Феоктист. Сам же він залишався на самоті протягом усього тижня у печері, перетвореній на каплицю, а в суботу та неділю, коли всі збиралися на всенощну службу і Божественну Літургію, надавав братії духовні настанови та поради. Таким чином, преподобний Євфимій дедалі більшою мірою наближувався до Бога у молитовному спілкуванні з Ним, і Господь нагородив його даром чудотворіння.
Одного разу 420 року ватажок племені бедуїнів на ім'я Аспевет, тобто «голова кінноти», що допомагав переслідуваним у Персії християнам знайти притулок у Візантії, побачивши видіння, вирушив на пошуки святого Євфимія. Він привів до подвижника свого хворого сина, і Євфимій зцілив хлопчика знаком хреста. Варвари, що бачили це чудо, були вражені. Вони припали до ніг святого, просячи посвятити їх у таїну, що дає людині владу над смертю, і просвітити їх святим Хрещенням. Декотрі з них приєдналися до учнів Євфимія, а їхній ватажок, наречений Петром, став палким проповідником християнства серед бедуїнів, що кочували гуртами по всій Палестині.
Це чудо зцілення уславило ім'я Євфимія на всю країну. Недужні стікалися до нього натовпом. Це заважало святому перебувати в усамітненні та безмовності. Тож преподобний, попри умовляння Феоктиста й решти братії, вирішив заглибитись у ще більш далеку пустелю - Руву, де була древня єврейська фортеця Массада. Туди Євфимія супроводжував лише один учень, його земляк-мелитинець на ім'я Дометіан2. Преподобний подвизався у різних місцях пустелі, та скрізь його чудеса привертали нових учнів, для яких йому щораз доводилося засновувати новий монастир. Згодом вони з Дометіаном знов оселилися поруч зі святим Феоктистом, у печері на малому пагорбі посеред широкої пустельної рівнини Сахель.
Через деякий час Аспевет-Петро привів до святого цілий натовп сарацинів, які просили хрещення. Ці люті вовки пустелі, преображені у Христове духовне стадо, більше не хотіли залишати святого. Вони розкинули шатра неподалік від його житла. Незабаром цей табір перетворився на містечко, а його єпископом став Петро3. Євфимій продовжував надсилати усіх, хто прагнув жити під його керівництвом, у монастир препдобного Феоктиста. Але одного разу Господь явився преподобному у видінні та звелів відтепер приймати учнів самому та засновувати лавру на взірець Фаранської.
У новій лаврі самітники проводили весь тиждень у безмовності проте вже не в печерах, а у келіях, зведених Петром та сарацинами. А у День Господній вони збиралися довкола свого священника і духівника у церкві, освяченій 428 року архієпископом Ювеналієм [2 липня]. Коли святий Євфимій разом з дияконом Дометіаном служив Божественну Літургію, на святий Престол з неба сходив вогонь, що покривав їх обох наче покров. Просвітивши мисленні очі Божою благодаттю, святий ясно бачив, хто наближається до Святого Причастя гідно, а хто, не покаявшись у скоєних гріхах, причащається собі на засудження. Йому були відкриті таємниці людських сердець та події майбутнього.
Попри велику вбогість лаври, святий виявляв гостинність та щедрість до всіх, хто до неї приходив. Одного разу, за його молитвою, порожні засіки монастиря наповнилися хлібом у достатній кількості, щоб прогодувати чотириста паломників з Малої Вірменії, які прийшли провідати свого земляка, і протягом трьох місяців запаси не меншали. Чоловік Божий звершував численні чудеса і завжди супроводжував їх повчанням про слухняність, терпіння обставин, в яких ми опиняємося з волі Божої, та покаяння. Таким чином благодать, яку він подавав учням і простому народу, завжди слугувала їм для зміцнення та зростання у чесноті.
Святий Євфимій в усьому був зразком євангельського життя. Тож у ході бурхливих чвар, що оточували Собори в Ефесi (431 pоку) та у Халкідоні (451 року), він постав для всіх християн мірилом істини та стовпом Православ'я. Святий Євфимій посилав своїх учнів на обидва Собори, і в обох випадках вони відіграли важливу роль в ухваленні рішень. По завершенні Халкідонського Собору самозванець на ім'я Феодосій зумів на двадцять місяців захопити Єрусалимський патріарший престол. Він схилив до монофізитства багато палестинських монахів, які слабко розуміли тонку богословську термінологію Собору. Лише преподобний Євфимій та його учні непохитно зберігали православну віру, попри усі загрози та звинувачення у несторианстві, які їм закидали. Як колись святість преподобного Антонія, так і явна святість преподобного Євфимія поставала доказом істинності обстоюваного ним вчення, тож мало-помалу найбільш визначні монахи перейшли на його бік.
Імператриця Євдокія [13 серпня], вдова Феодосія II, оселившись у Палестині, також підпала була під вплив супротивників Собору. Але, вражена нещастями, що спіткали її родину під час взяття Рима, вона зрозуміла свою помилку. Прагнучи знову увійти в євхаристичне спілкування з Церквою, вона надіслала слуг до преподобного Симеона Стовпника, який подвизався в околицях Антіохії [1 вересня]. Святий благав її щонайшвидше повертатися до Православ'я та передав їй такі слова: «Навіщо ти посилаєш так далеко, щоб почерпнути води, коли маєш джерело поруч? Маєш Євфимія, чоловіка Божого, керуйся його настановами і спасешся!» Тож Євдокія звеліла побудувати для себе вежу неподалік від лаври й оселилася там, дослухаючись настанов преподобного Євфимія, як наче вони виходили із вуст Божих. Відтоді вона стала стійкою захисницею віри та сповнила усю Палестину своїми щедрими дарами, будуючи церкви, монастирі та лікарні.
Поважний аскет, обтяжений роками, але натхненний тим внутрішнім горінням, що йде від Святого Духа, скеровував до Царства Небесного безліч учнів. Серед них були такі провідні постаті чернецтва, як преподобні Сава [5 грудня], Кіріак [29 вересня] і Герасим [4 березня], а також низка святителів. У віці дев'яноста років Євфимій пішов відвідати Феоктиста. Він саме застав останні хвилини життя свого друга, взяв участь у його похованні та призначив нового ігумена. Бог відкрив Євфимію і час його власної кончини. Проте святий мовчав про це аж до того дня, коли він, за своїм звичаєм, попри похилий вік мав відійти на весь Великий піст у пустелю. Напередодні дня пам'яті преподобного Антонія, він зібрав братію і звернувся до них із останнім повчанням: «Завжди плекайте щиру любов, яка є союз досконалості (Кол. 3:14), начало і кінець усякої справи. Усяка чеснота зміцнюється любов'ю та смиренням за допомогою досвіду, часу та благодаті. Але любов перевершує навіть смирення, адже саме з любові Бог Слово змирився і став подібною нам Людиною». Преподобний Євфимій радив своїм учням дякувати Богові повсякчас, що позбавив їх від суєти цього світу та покликав до святого чернечого життя, яке вподібнює людину ангелам. Тоді святий попросив їх обрати йому наступника, провістив близьку кончину Дометіана та перетворення лаври на спільножительну обитель (482). Євфимій вказав місце, де належить збудувати церкву та інші будівлі, закликав не полишати звичай гостинності, втішати й підбадьорювати братів, засмучених спокусами й випробуваннями, та дбайливо звершувати усі належні богослужіння.
Пробувши три дні у вівтарі церкви наодинці з Богом, преподобний спочив у мирі 20 січня 473 року. Його обличчя, більше схоже на ангельське, ніж на людське, випромінювало неземний спокій і чистоту.
Через сім днів, слідом за ним відійшов і Дометіан, його вірний учень упродовж п'ятдесяти років, який приніс обітницю залишити земне життя через тиждень після свого старця. На поховання отця пустелі зібрався величезний натовп монахів, духовенства та мирян. Тоді відбулося безліч чудес, що звершувалися іще довго після того на могилі блаженного, вирубаній у скелі на місці його печери. Уся Церква одразу почала вшановувати святого Євфимія як одного з найбільших отців. Провівши все життя в усамітненні, він ніколи не переставав бути опорою віри, проповідником, законодавцем спільножительного чернецтва та джерелом Божої благодаті.
За матеріалами "Житія святих складені на Святій Горі Афон".
1. «Євфиміа» означає «благодушність», «упевненість».
2. Цього Дометіана слід відрізняти від Дометіана, єпископа Мелитинського. Його пам'ять відсутня у візантійських синаксарях, але він згадується у службі Суботи преподобних отців, перед Великим постом (2 пісня канону).
3. Петро, єпископ «арабського табору», відіграв важливу роль на Ефеському соборі, а його шурин, Марис, став наступником святого Феоктиста на чолі кіновії.