Помітною постаттю серед Київських митрополитів-українців першої половини ХVІІІ століття був блаженний Рафаїл (Заборовський). За свого життя як «лампада світла засяяв» і був світильником віри православної. Вступивши на Київську кафедру у важкий час, митрополит Рафаїл (Заборовський) зробив все для того, щоб повернути давньому першопрестольному місту і Українській Церкві попередні права і привілеї, які відібрали російські царі Петро І та Анна Іоанівна.
Народився майбутній святитель 1676 року в м. Заборові, неподалік Львова і був названий Михайлом. Початкову освіту здобував в різних закордонних школах. Після смерті батька разом з матір’ю переселився до Києва і став студентом Могилянської академії. На його здібності звернув увагу митрополит Стефан (Яворський), який забрав юнака до Москви в академію, і там постриг в чернецтво з нареченням імені Рафаїл. Після висвячення в сан ієромонаха о. Рафаїл (Заборовський) був призначений викладачем риторики до тієї ж академії. Молодий і освічений ієромонах швидко піднімався кар’єрними сходинками. Спершу він був призначений флотським обер-ієромонахом, а потім архімандритом Троїцького Колязиного монастиря та синодальним асесором.
9 жовтня 1725 року, згідно указу імператриці Катерини І, архімандрит Рафаїл був висвячений в єпископа Псковського і Нарвського та призначений членом Святійшого урядуючого синоду. На новій кафедрі єпископ Рафаїл одразу ж заснував духовну школу і покликав до неї вчених із Києва. Накази і розпорядження єпископа Рафаїла за короткий час припинили всілякі безпорядки і поширили в єпархії церковне благочестя. За це православний люд стародавнього Пскова був вдячний своєму архіпастиреві, і коли він від’їжджав на Київську кафедру, псковичі проводжали владику з великим жалем і плачем.
А на Київській кафедрі в той час було неспокійно. Попередник святителя архієпископ Варлаам (Ванатович) був засланий російською імператрицею Анною Іоанівною в Кирило-Білозерський монастир. Єпископу Рафаїлу було наказано титулуватися не митрополитом, як це мало би бути згідно давніх прав і привілеїв Київської митрополії, а архієпископом. Щоправда, терпіти таку наругу Київському першосвятителеві, як і всій Українській Церкві, і її православній пастві довелося не довго. В сан митрополита архієпископа Рафаїла звела більш лояльна до українства імператриця Єлизавета Петрівна. Це сталося 11 червня 1743 року.
На ввірену йому кафедру Рафаїл прибув у вересні 1731 року. Зустрічали архієпископа Рафаїла в Києві братія Лаври, поважне духовенство, члени магістрату, військові чини і багато киян. Владика спершу зупинився на деякий час в Лаврі, але вже 12 жовтня переселився на постійне мешкання в кафедральний Софійський монастир.
Проводячи ревізію монастирів та храмів Київської єпархії, преосвященний Рафаїл угледів там багато непорядків і до кінця свого життя намагався їх викорінювати та заводити в них благочестя. Він розсилав багато наказів і послань, які не були сухими і офіційними приписами, а живою, архіпастирською проповіддю.
З особливою пошаною святитель Рафаїл (Заборовський) ставився до Київської академії, в якій і сам колись навчався, і допомагав їй, займаючись збором коштів. Особливо благотворним на академію був моральний вплив особистості святителя. Своїм по-справжньому батьківським ставленням до академії митрополит Рафаїл Заборовський відновив у ній благочестя. Це виявилося насамперед у появі визначних постатей, випускників освічених, і таких, які в майбутньому відзначалися святістю життя. Чисельні пожертви на її відбудову та побудову нових корпусів, на утримання викладачів та студентів настільки запам`ятались спудеям, що в назву своєї школи вони внесли прізвище митрополита, і так Києво-Могило-Заборовською академія називалася аж до її реформування на початку ХІХ століття.
Увічнив своє ім`я святитель Рафаїл Заборовський й турботою про кафедральний Софійський монастир, в якому, як і в його попередників, знаходилася його резиденція. Замість дерев`яної огорожі, він оточив весь монастир кам`яною стіною і збудував знамениту браму, яка згодом стала називатися «Брамою Заборовського». Митрополит наказав провести реставрацію мазепинської дзвіниці і розібравши її два поверхи, відбудував їх заново з незначними змінами. Власним коштом святитель придбав дзвона, якого назвали «Рафаїлом».
Велику і особливу любов мав святитель Рафаїл до Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря і, зокрема, до мощів святої великомучениці Варвари, які у ньому тоді перебували, та мав звичай звершувати щомісяця у два вівторки Літургію у монастирі заради пам’яті святої Варвари.
Приблизно у середині 1747 р. архіпастир занедужав та через це вже не міг звершувати богослужіння. А 22 жовтня 1747 р. митрополит Київський Рафаїл (Заборовський) упокоївся.
Через бюрократичні процедури, пов’язані з необхідністю узгоджувати усі обставини поховання із Святійшим урядуючим синодом, тридцять дев’ять днів тіло спочилого митрополита Рафаїла Заборовського перебувало у незакритому гробі, який стояв посеред храму Святої Софії, де щоденно звершувались заупокійні літургії та панахиди за великої кількості віруючих.
30 листопада 1747 р. митрополит Фиваїдський Макарій з архімандритами та іншими духовними особами Київської єпархії у кафедральній церкві Святої Софії звершив чин погребіння митрополита Рафаїла, після чого тіло святителя було покладено у склепі, який ймовірно був споруджений за його ж наказом для погребіння першосвятителів Київських.
До 1848 р. досить часто звершувалися панахиди біля самого склепу, в якому покоїлось тіло спочилого архипастиря. Гроб ще тоді не був обмурований і чесні мощі святителя, на прохання богомольців, відкривалися. При соборі було заведено спеціальну книгу, куди занотовувалися всі чудеса блаженного митрополита Рафаїла (Заборовського), явленні ним після смерті за молитвами віруючих і прочан. Судячи із записів цієї книги, допомога святителя і звершенні ним чудеса були досить частими.
Коли з 1843 по 1853 рр. у соборі Святої Софії проводився капітальний ремонт, то митрополит Філарет (Амфітеатров) віддав наказ обмурувати гроби шести митрополитів Київських, серед яких і знаходився гріб Святителя Рафаїла (Заборовського). Після закінчення ремонту вхід до склепу було закрито чавунними плитами, і з того часу панахиди за блаженним митрополитом Рафаїлом стали звершуватися над усипальницею.
Митрополит Мануїл Лемешевський зазначив про святителя Рафаїла таке: «Митрополит Рафаїл розділив щасливу участь тих преосвященних, які не були забуті після своєї смерті нащадками своєї пастви. Над його гробом звершувались панахиди, і віруючі за його заступництвом отримували зцілення і допомогу у скорботах».
Довгий час пам’ять про угодника Божого блаженного Рафаїла, митрополита Київського, Галицького і всієї Малої Русі була несправедливо забута. Та після глибокого вивчення матеріалів життєпису святителя, Священним Синодом Православної Церкви України було ухвалено рішення про його прославлення і зарахування до сонму святих землі Української.