Шановні делегати Собору, владики, отці, брати і сестри!
У надзвичайно складних умовах зібрався сьогодні для праці Помісний Собор Православної Церкви України. Ці умови складні і для Церкви, і для України. Від нашого попереднього Собору минуло майже п’ять років, але за цей час сталося стільки подій, як позитивних, так і сумних та трагічних, що в інші часи їх вистачило би на багато десятиліть.
Ці роки для нас і всього українського народу позначені були двома великими зовнішніми викликами – пандемією і війною за незалежність.
Пандемія стала складним випробуванням для всіх, але на моє глибоке переконання наша Помісна Церква виявила в цей час тверезість, відповідальність, мудрість. З одного боку ми продемонстрували свою відданість збереженню життя і здоров’я людей, з іншого – продовжували своє церковне служіння навіть в умовах зовнішніх обмежень. Нам вдалося пройти золотою серединою між двома крайніми позиціями. Це, в свою чергу, зміцнило суспільний авторитет Церкви.
Дивлячись на ті події з нинішнього часу ми можемо відчути, що попередній виклик став для нас ніби приготуванням до виклику більш масштабного і більш загрозливого – до великої російської збройної агресії.
Ми знаємо, що війна Росії проти України, проти нашої національної та культурної ідентичності, проти нашої державності, проти нашої свободи, і також проти нашої церковної самобутності – триває навіть не десять років. Вона триває понад три століття.
Були часи, коли Україна опинялася у ворожій неволі. Були часи спротиву та боротьби за свободу. Нині настав той час, коли ми маємо надію, з Божою допомогою, завдяки мужності нашого народу, завдяки підтримці демократичного світу та людей доброї волі, завершити перемогою і справедливим миром цю тривалу боротьбу. Ми молимося про це і працюємо.
Серед нас є ті, хто безпосередньо на власному досвіді знає і відчув, що таке бути біженцем і переселенцем, коли ворог змушує тебе полишити рідний дім. Серед нас є ті, кому довелося звершувати своє служіння в окупації, в умовах постійної загрози не лише для свободи, але для самого життя. Є ті, хто на власному досвіді знає, наскільки важливим, але водночас складним та небезпечним є служіння військового капелана, є волонтери.
Понад п’ять сотень днів триває опір нашого народу повномасштабній російській гібридній агресії. Кожен з цих днів, кожна година нашої можливості жити, служити і працювати в незалежній, вільній державі – оплачена дорогою ціною крові та страждань, ціною неймовірної жертовності і взаємної підтримки на фронті та в тилу.
Я пропоную всім нашим владикам і отцям, нашим ченцям і мирянам, які зазнали наслідків війни, нашим капеланам і волонтерам, і особливо – нашим мужнім захисникам, воїнам, завдяки кому ми маємо можливість тут молитися і працювати – соборно проспівати «Многії літа!»
На жаль, окрім тих, хто є поруч з нами тут, або там, на передньому краї війни продовжує працю і спротив, є тисячі тих, хто віддав своє життя за волю і незалежність України. Є тисячі мирних мешканців, яких російські загарбники вбили бомбами і ракетами, дронами і обстрілами, або кого стратили чи закатували, чинячи геноцид нашого народу.
Нашим захисникам, які віддали життя за свободу і незалежність України, вбитим російськими агресорами мирним мешканцям, вбитим священнослужителям і мирянам нехай Господь подасть прощення гріхів та упокоїть їхні душі у Небесному Царстві. Вічна пам’ять!
Священний Соборе нашої Помісної Церкви!
Попри цей страшний і складний час ми зібралися сьогодні тут, під склепінням тисячолітньої Святої Софії, перед образом Богородиці Оранти, нашої Нерушимої Стіни, серед сонму святих, одного з яких, митрополита Київського Рафаїла, ми нині урочисто прославили, щоби засвідчити – Церква і Україна були, є і будуть.
Ми засвідчуємо, що попри численні спроби зруйнувати і знищити нашу Помісну Церкву ззовні та навіть зсередини – вона є, вона живе і зростає, утверджується і зміцнюється. Сьогодні ми виконуємо не лише припис Статуту, щоби на п’ятий рік після Об’єднавчого Собору знову зібратися тут, підбити підсумки праці, ухвалити необхідні рішення та накреслити шлях подальшого розвитку.
Ми своїм Собором засвідчуємо, що Православна Церква України – це справді Помісна Церква українського народу. Церква, яка з народом і в дні перемоги, і у дні випробувань, в радості та в горі. Церква, яка має найглибше коріння, що сягає днів проповіді тут апостола Андрія Першозванного, але яка здатна бути сучасною і гідно відповідати на виклики сьогодення.
Ми є автокефальною, справді незалежною Помісною Церквою і не ховаємо цього за туманними словами чи неопублікованими рішенням, як це роблять опоненти, заявляючи про свою нібито незалежність – але якусь дуже таємну і глибоко приховану. Ми є вільними, і тому можемо говорити правду про причини війни, прямо вказувати на провину російських агресорів, викривати сповненого нечистим духом кремлівського тирана, засуджувати російську імперію зла.
Цією свободою ми завдячуємо Богові і тому, що ми завжди спиралися на підтримку українського народу. Нас звинувачують в тому, що ми хочемо бути чи навіть є державною Церквою. Ми такими не є і не хочемо бути, бо ми маємо значно цінніший для нас статус – ми народна Церква. Ми Церква, про яку кожен наш мирянин, священник чи архієрей пишаючись, а не соромлячись, може сказати: «це – моя Церква!», бо справді відчуває її рідною собі, а себе – її важливою і невід’ємною частиною.
Шановні члени Помісного Собору!
На завершення я хочу висловити усім вам вдячність за допомогу і підтримку, яку я відчуваю, як Предстоятель Церкви. Воля Божа і обрання Церкви поклали на мене хрест Предстоятеля, який я буду нести стільки, скільки визначив мені Господь. Але підтримка, допомога, співпраця всіх вас, повноти нашої Помісної Церкви, яку ви тут представляєте – для мене надзвичайно цінна і важлива.
Сподіваюся і вірю, що і наша сьогоднішня соборна праця покаже і засвідчить це – нашу згуртованість, однодумність, єдність усіх складових Церкви – мирян, чернецтва, духовенства, єпископату і Предстоятеля.
Покладаюся на вас і бажаю всім нам Божого благословення на плідну працю! Дякую!