Святий первомученик і архідиякон Стефан

Після П'ятдесятниці та Зішестя Святого Духа на апостолів незліченна кількість людей навернулися до християнської віри, уловлені палкими словами апостолів та їхніми чудесами. Ставши у святому хрещенні членами Тіла Христового, віруючі залишали усі свої статки, аби покласти виручені гроші до ніг апостолів. Позбувшись таким чином всілякої залежності від світу цього та його пут, вони жили спільним життям, маючи серце одне й одну душу. Християни продовжували ретельно виконувати усі релігійні приписи в Єрусалимському храмі та потім вони збиралися окремо, аби слухати настанови апостолів, славословити Господа Ісуса Христа та з радістю причащатися трапези вічного життя - святої Євхаристії, печаті їх спільності з Богом та взаємної любові (Діян. 2:42-47; 4:32-34).

Кількість учнів постійно зростала, тож дванадцять апостолів вирішили призначити сімох братів, шанованих усіма за мудрість та сповнених Святого Духа, для допомоги апостолам у піклуванні про повсякденні потреби громади. Йшлося передусім про служіння братами, під час спільної трапези та турботу про вдовиць і знедолених. Самі ж апостоли могли, не відволікаючись на ці клопоти, цілком присвятити себе молитві та проповіді. Сім дияконів, яких висвячували апостоли, були: Стефан, Филип, Прохор, Никанор, Тимон, Пармен та Миколай (Діян. 6:1-6); головним серед них був поставлений Стефан. Його діяльність не обмежувалася лише турботою про матеріальний статок громади. Сповнений благодаті Святого Духа, він творив чудеса і владно виголошував послання Духа, викликаючи у всіх захоплення. Одного дня юдеї, розлючені тим, що вони не могли спростувати його аргументи, звели на нього наклеп у богохульстві та заколоті проти постанов Закону й привели його на Синедріон, суд первосвященика.

Юнак безстрашно постав перед суддями, і Дух, допомогу Якого Христос обіцяв Своїм учням (Мф. 10:19), вклав у його вуста палку промову. Диякон нагадав цим людям із загрубілим серцем, яку милість і яке терпіння Бог безперестанно виявляв до Свого народу, вірний Своєму союзу із патріархами, невідкладно захищаючи Своїх обранців. Чудесами, знаменнями, славними діяннями, обітницями, дивовижними одкровеннями, даними через Мойсея на Синаї та в пустелі, протягом усієї історії Ізраїлю Бог усіма силами прагнув відірвати Свій обраний народ від прив'язаності до створіння та звільнити його від ідолопоклонства. Але юдеї продовжували опиратися Господу. І навіть коли на землю прийшов Спас та Визволитель, в Якому сповнилися пророцтва та обітниці, дані патріархам, вони вкотре показали, що мають необрізане серце і знову запекло чинять спротив волінням Святого Духа: Як ваші батьки, так і ви! Котрого з пророків батьки ваші не переслідували? Вони ж тих повбивали, хто звіщав прихід Праведного, Якому тепер ви сталися зрадниками та убивцями (Діян. 7:51-52). -

Благодать Божа, що наповнювала Стефанове серце і вподібнювала його небесам, струменіла з його вуст у цих богонатхненних словах і розливалася в його тілі, осяюючи його лице божественним світлом, як то було із Господом у день Преображення (Мф. 17:6; Лк 9:29). Бачачи його одягненим у сяйво, подібно до ангела Божого (Діян. 6:15), судді юдейські скреготіли зубами з ненависті. А святий Стефан, підвівши очі до неба, побачив Господа Ісуса Христа в усій Його славі, що буде явлена людству наприкінці віків, і вигукнув: Ось я бачу небеса відкриті і Сина Людського, що стоїть праворуч від Бога (Діян. 7:56). Не здатні знести цього свідчення про вознесіння Ісуса Христа на небо з плоттю як Одного з Пресвятої Трійці, розлючені юдеї позатуляли вуха, кинулися на Стефана, вивели його за межі міста і побили камінням.

Стефан ішов на смерть спокійний, сяючи від радості, бо ж він наслідує свого Учителя. Каміння, що летіло в нього, немов сходи, підносило його до споглядання Христа у славі, яку він бачив короткочасно уже за життя. Закликаючи Ім'я Господа, він віддав останній подих, як і Христос на хресті, зі словами найвищої любові до ворогів: Господи, не постав їм цього за гріх! (Діян. 7:60, пор. Лк. 23:34)

Оздобивши Церкву коштовними перлами своєї крові, Стефан першим пройшов тим шляхом до неба, що його вказав Христос Своїми Страстями. Його вільна смерть за істину відкрила йому небеса й він міг споглядати славу Божу. Його досконала любов до Бога та ближнього, що доходила аж до прощення своїх катів, дала йому місце у перших рядах друзів Божих. Тому ревні прихильники мучеників, дивлячись цього дня на його світосяйне лице, що змагається в яскравості з Віфлеємською зіркою, із цілковитою довірою покладаються на його заступництво.

Тіло святого Стефана поховали віруючі, а 415 року у Кафаргамалі чесні останки знайшов священик Лукіян, якому було видіння. Мощі перенесли до Єрусалима і поклали в церкві, яку на честь первомученика спорудила імператриця Євдокія, дружина Феодосія Молодшого. Згодом мощі Стефана перенесли до Константинополя, а їхні частки розповсюдили всім християнським світом.
 

За матеріалами "Житія святих складені на Святій Горі Афон".