Преподобний Феодосій, ігумен Києво-Печерський
Святий Феодосій народився у 1009 році у Василеві (теперішній Васильків), неподалік від Києва, у знатній і заможній християнській родині. Змалечку він віддалявся від сміху та ігор, занурюючись у читання житій святих i молитву. У тринадцять років він втратив батька і прийняв рішення жити у суворій відповідності до євангельських настанов. Бажаючи наслідувати Господа, Який упокорив себе, прийнявши образ раба, хлопчик працював у полі разом із кріпаками, добровільно стаючи усім слугою (Мк. 10:44). Мати обурювалась такою поведінкою, вважаючи, що він дискредитує родину, змішуючись зі смердами. Попри постійні догани, Феодосій не залишав твердого наміру догоджати Богові і виношував мрію про паломництво в Святу землю. Якось уночі він утік із дому з групою прочан, що йшли в Єрусалим, але мати, помітивши зникнення сина, кинулась навздогін. Наздогнавши їх, вона схопила хлопця за волосся і, побивши, повернула додому як злочинця.
Феодосій пообіцяв більше не залишати її, доки не подорослішає, і повернувся до свого побожного життя. Він щодня ходив до церкви і власноруч випікав проскури для Літургії. Через деякий час, через кепкування родичів, його мати хотіла заборонити йому опускатись до роботи пекаря. Але Феодосій довів цитатами зі Святого Письма, що немає шляхетнішої діяльності, ніж підготовка приношень для безкровної жертви, і вона залишила його в спокої. Через рік переслідування раба Божого відновились: мати виявила на ньому залізний пояс, який впивався в тіло, залишаючи сліди крові на сорочці, і ще суворіше покарала його.
До двадцяти трьох років юнак терпів суворість матері, а тоді пішки втік до Києва, де Бог вказав йому печеру преподобного Антонія (1032). Юнак впав йому в ноги, зі сльозами благаючи взяти його в учні. Антоній спершу хотів відмовити знатного юнака, описуючи суворість цього способу життя, але врешті-решт побачив твердість його намірів і дав згоду. Пострижений у монахи преподобним Никоном, юнак одразу взяв на себе великі подвиги: суворо постував, молився цілими ночами. Коли мати після довгих зусиль розшукала Феодосія, він відмовився показатись їй. Оскільки вона загрожувала вбити себе на місці, він все ж вийшов із печери і погодився бачитись із нею лише за умови, що вона теж стане черницею в одній із київських жіночих обителей, щоб трудитись над спасінням своєї душі. Мати спершу завзято чинила опір, але зрештою син таки переконав її прийняти ангельський образ у Микільскому монастирі, де вона і спочила.
Коли святий Никон пішов у Тмутаракань, Феодосія висвятили на священника громади з дванадцяти монахів, очолюваної святим Варлаамом. Ченці вели суворе подвижницьке життя, проводячи дні у важкій праці й безперервній молитві. Вранці вони збиралися в церкві для богослужіння, потім деякий час працювали або читали Святе Письмо до початку Літургії, по її завершенні їли черствий хліб і знов поверталися до своїх трудів до вечірні. Преподобний Феодосій перевершував усіх суворістю подвигів, а головне, лагідністю та братолюбністю. Часто він проводив цілі ночі в молитві або читанні Псалтиря просто неба, не зважаючи на укуси комарів, і відпочивав лише сидячи. Або поки всі монахи спали, він за них молов зерно на жорнах, а на світанку першим приходив до церкви, щоб залишити її останнім.
Коли святий Варлаам був переведений до іншого монастиря, братія однодушно обрала настоятелем преподобного Феодосія, і той став керувати ними, радячись в усьому із преподобним Антонієм. Дедалі більша громада потребувала нових приміщень, тож на пожертви київського князя Ізяслава Ярославича (1024-1078) святий ігумен звів наземні келії та церкву. Новий монастир було освячено 1062 року.
Однак така велика громада уже не могла зберігати вільний і гнучкий устрій життя першої печерної братії. Обитель потребувала писаного статуту. Тож, користуючись паломництвом одного з братів, святителя Єфрема, до Палестини та Константинополя (1034), святий Феодосій доручив йому дізнатися про звичаї тамтешніх обителей та привезти до Києва список Студійського статуту, укладеного патріархом Олексієм Студитом для заснованого ним монастиря. Переписавши цей статут, Феодосій зробив кілька важливих уточнень: до монастиря могли заходити прочани, включно з жінками; монахи поділялися на великосхимників і малосхимників.
Печерський монастир зберіг титул Лаври як пам'ять про первинну напівсамітницьку спільноту, що зібралася у печерах довкола преподобного Антонія. Однак він перетворився на справжній спільножительний монастир у кращих візантійських традиціях, який став взірцем для усіх руських монастирів. Впорядкованість і гармонія, які панували в обителі, зробили її образом Царства Небесного і взірцем євангельського життя для всіх любителів доброчесності.
Князь Ізяслав благоговійно шанував преподобного Феодосія і часто відвідував його, щоб порадитись зі святим. Одного разу, коли він прибув після зачинення монастирської брами, воротар відмовився пустити його, кажучи, що ігумен велів проти ночі не відчиняти двері нікому, навіть самому князеві. Тож він залишив правителя за ґанком, а сам пішов звітувати настоятелю. Ця історія зовсім не роздратувала Ізяслава, а лише зміцнила його повагу до Феодосія та його монастиря. Коли князь Святослав Чернігівський вигнав свого брата Ізяслава з Київського престолу, Феодосій відкрито докорив його за цей вчинок і відмовився поминати загарбника у молитвах.
Преподобний Феодосій проводив весь Великий піст у тій печері, де він розпочинав своє подвижництво1 і з'являвся лише в п'ятницю перед Страсним тижнем, щоб наставити братів. У печері він зазнавав лютих бісівських нападів, але сміливо відбивав їх постом та молитвою і переможцем повертався святкувати Воскресіння Господа. Феодосій навчав ченців власним прикладом: часто працював у пекарні чи на кухні й без вагань брався до роботи, від якої відмовлялися інші брати. Якщо він дізнавався, що страва готувалася без благословення ігумена, або якщо під час приготування сталася якась сварка, він наказував кинути всю їжу у вогонь. Якщо, відвідуючи келії ченців, він виявляв непотрібні предмети, гроші чи їжу, він негайно спалював їх, нагадуючи, що справжній монах не повинен мати жодного особистого майна.
Милосердний ігумен збудував біля монастиря богадільню для нужденних, куди приймали усіх бажаючих. Щосуботи він посилав в'язням київської тюрми віз хлібу. Здобувши у Бога велику благодать своїм милосердям та наполегливістю в молитві, преподобний Феодосій виганяв нечистих духів, зцілював хвороби і мав дар прозорливості.
Однієї ночі злодії хотіли вкрасти церковні коштовності. Але щораз, коли вони наближалися до храму, звідти лунав ангельський спів, і вони тікали, вважаючи, що в церкві служать ченці. Вранці, коли монахи зайшли до храму й почали своє богослужіння, злодії, втративши терпець, кинулись туди, щоб розправитись із ним. Але, на їхнє здивування, вони раптом побачили, як церква піднімається у повітрі. Вони втекли, а через деякий час їх ватажок з трьома товаришами прийшли до святого попросити пробачення і розповіли про чудо, про яке не знав ніхто з монахів.
Громада продовжувала зростати, і святий Феодосій молився, щоб Бог допоміг йому розширити монастир та збудувати кам'яну церкву. Незабаром до монастиря прийшли чотири грецькі будівельники з Константинополя, сказавши, що їх найняла сама Матір Божа, щоб побудувати церкву, модель якої Вона показала їм у видінні. Вони принесли з собою мощі святих мучеників для закладки у фундамент та чудотворну ікону Пречистої Діви. Місце будівництва Бог чудесним чином показав самому ігумену, пропорції будівлі були відкриті у видінні знатному варягу Шимону, який пожертвував обителі золотий пояс, а київський князь Святослав вимірював цим поясом майбутній фундамент. Того ж року святий Антоній передав свою душу Господу, а наступного року і святий Феодосій був сповіщений про наближення кончини. Святий ігумен викликав братів і попросив обрати наступника. Коли було обрано преподобного Стефана, Феодосій благословив його, по-батьківськи поцілував кожного брата і спочив у мирі (1074). Згодом гробниця святого засновника руського спільножительного чернецтва стала джерелом чудес.
Святі Антоній та Феодосій і по смерті не залишили свій монастир. Через десять років вони з'явилися Константинопольським іконописцям і веліли їм піти до Києва, щоб розписати Успенську церкву. Щойно вони завершили цю роботу, у 1089 році, храм був освячений Іоаном, митрополитом Київським.
За матеріалами "Житія святих складені на Святій Горі Афон".
1. За іншою версією, Феодосій віддалявся у якусь печеру під Києвом, можливо, у с. Ходосівка, названому на його честь.