Праведний Іоан Руський, сповідник

Святий праведний Іоан народився на землях Війська Запорізького, на Правобережній Україні наприкінці XVII ст. Батьки виховали сина в православному благочесті. Із дитинства Іоан відзначався щирою любов’ю до церкви Божої та доброю вдачею. Він пильнував себе від усього, що могло заплямувати совість та осквернити душу.

Під час російсько-турецької війни Іоан разом з іншими воїнами потрапив у полон до татар, які продали його начальникові турецької кінноти. Так він потрапив у селище Прокопіон (турецькою Ургюп) в Малій Азії, за 50 км на захід від Кесарії.

У той час як багато його товаришів по полону зреклися християнства, святий Іоан стійко чинив опір і обіцянкам, і побоям хазяїна, кажучи, що ніякі муки не можуть похитнути його любові до Христа. При цьому він додавав: «Ти володар мого тіла, але не моєї душі. Якщо ти даси мені свободу сповідувати мою віру, я буду добре служити тобі. З радістю тут, у куточку стайні, буду я думати про Христа, для Якого вифлеємські ясла стали царським ложем. Я покірно винесу твої побої, як Господь терпів побої воїнів. Але навіть якщо ти віддаси мене найстрашнішим і найжахливішим мукам, я ніколи не зречуся Христа». Такі слова, сповнені полум'яних християнських ревнощів, а також цнотлива і скромна поведінка змінили почуття і ставлення до нього турецького офіцера. Він припинив знущатися над християнином і більше не примушував зректися віри.

Іоан був приставлений до догляду за кіньми. Він жив у темному куточку стайні, а коли господар виїжджав верхи в місто, був зобов'язаний слідувати за ним пішим, як раб. Але блаженний із вдячністю приймав таке принизливе становище і дякував Господу за те, що такою ціною звільнився від примусу до відступництва. Іоанн, подібно до праведного Іова, ходив босим і взимку, і влітку, одягався в лахміття, спав на оберемку соломи або на гнойовій купі, але водночас продовжував благочестиве життя, проводив цілі ночі в молитві, стоячи на колінах на паперті сусідньої церкви Святого Георгія. Іоанн покірно приймав образи й глузування інших невільників і охоче допомагав їм.

Така жертовність і подвиги благочестя благотворно вплинули на його господаря, який на той час став найбагатшим і найповажнішим серед городян. Одного разу господар вирішив вирушити в прощу до Мекки, що належить кожному правовірному мусульманину, і після довгої і виснажливої подорожі прибув до священного міста.

Через кілька тижнів після від'їзду господаря його дружина запросила родичів і друзів на велику вечерю, щоб гості змогли висловити свої побажання благополучного повернення її чоловіка. Коли Іоан увійшов до зали, несучи гостям плов, господиня будинку вигукнула: «Як був би радий чоловік, якби був із нами, адже плов його улюблена страва!» Іоан на деякий час віддався безмовній молитві, а потім попросив господиню дати йому тарілку з пловом, щоб надіслати господареві в Мекку. Гості стали насміхатися над ним, а господиня з посмішкою подала блюдо з пловом. Іоан повернувся до стайні й звернувся до Господа з такою молитвою: «Нехай Той, Хто колись послав пророка Авакума до Вавилону, щоб передати їжу пророкові Даниїлу до лев'ячого рову (див.: Дан. 14, 34), виконає й мою молитву та доставить цю страву моєму господареві!» Потім він повернувся в зал, де тривав бенкет, і повідомив, що страва прибула за призначенням. Всі розсміялися і стали звинувачувати його в тому, що він крадькома сам з'їв весь плов.

Однак господар, повернувшись із прощі, привіз із собою порожню посудину, прикрашену його ініціалами, і розповів, що одного вечора, повернувшись до свого намету, виявив це блюдо, наповнене смачним пловом. Усі домочадці були вражені розповіддю і, закликаючи Алаха, стали відтоді ставитися до християнського невільника з повагою і пошаною. Іоану пропонували свободу, більш гідну кімнату, але святий відмовився, сказавши, що воліє залишитися у своєму кутку в стайні, де йому краще славити Господа.

Так у благочесті він і жив довгі роки. Захворівши, Іоан попросив священника принести йому Святе Причастя. Той, побоюючись відкрито принести святиню в дім мусульманина, сховав його в яблуко, яке і передав святому. Так Іоан отримав напуття в життя вічне і спочив у мирі 27 травня 1730 року, щоб отримати славну свободу чад Божих.

Через три роки старий священник та інші християни бачили неодноразово, як уночі вогняний стовп спускався з небес на могилу святого. Вони відкрили її і виявили, що мощі Іоана нетлінні і виділяють пахощі. Християни перенесли їх із великою радістю до церкви Святого Георгія, помістивши в раці під вівтарем.

Відтоді від святих мощей сталося безліч чудес не тільки для християн, а й для мусульман Каппадокії. 1832 року, під час розграбування села армією Османпаші, турецькі солдати кинули мощі у вогонь. Але дорогоцінна святиня залишилася неушкодженою, а в полум'ї з'явився сам Іоан і став погрожувати безбожним солдатам. Перелякані турки, залишивши здобич, кинулися тікати з села.

Іншим разом святий з'явився, щоб своїми руками утримати дах над грецькою школою, що руйнувався, і так врятував два десятки дітлахів, які там перебували.

Під час вигнання греків з Малої Азії 1922 року християни Прокопіона взяли з собою, як найдорогоцінніший скарб, мощі праведника і перенесли їх у селище Новий Прокопіон на острів Евбея. Донині святий Іоан Руський шанується там як невичерпне джерело зцілень і благословення для всіх, хто звертається до нього з вірою.


За матеріалами "Житія святих складені на Святій Горі Афон".

Pоздрукувати матеріал