Преподобний отець наш Венедикт народився між 480 та 490 років у Нурсії1, провінційному містечку, розташованому в горах на північний схід від Рима, в лоні благочестивої та заможної християнської родини. Його відправили навчатися до Рима. Утім святий, змалку набувши мудрість старця і бажаючи догоджати лише Богові, зневажив утіхи світу та його суєтні обіцянки заради чернечої схими.
Якось він зупинився у містечку Аффіле2 разом із нянею, що супроводжувала його з материнською любов'ю. Жінка позичила в когось глиняне сито, щоб очистити зерно та спекти хліб, але посудина впала додолу й розбилася. Хлопчина, побачивши горе своєї годувальниці, став слізно молитися й, піднявши, повернув їй посудину цілою. Вражені цим чудом місцеві жителі підвісили сито на двері храму.
Боячись втратити божественну прихильність через марну людську славу, Венедикт таємно зник. Він оселився в Субіако, на відрогах Абруццо, у печері на висоті більше шестиста метрів над рівнем моря, і жив там, незнаний для людей. Лише один монах зі спільножительного монастиря, на ім'я Роман, знав, де перебуває Венедикт. Він постриг його у ченці та потай приносив йому харчі, які вділяв із власної порції.
Через три роки Бог, не бажаючи, щоб чесноти Венедикта лишилися прихованими, відкрив його сховок одному священнику, і той у день Пасхи приніс Йому поживу. Венедикт, який повністю втратив поняття про час, привітав його зі словами: «Я знаю, що прийшла Пасха, адже удостоївся бачити тебе!» Незабаром його знайшли пастухи, й від того часу багато людей приходили до святого, щоб послухати його слово.
Одного разу, коли святий молився на самоті, йому явився демон у вигляді чорного дрозда. Одразу ж після того його з такою силою охопив вогонь плотської пристрасті, що він мало не наважився облишити свій подвиг. Та раптом, за поштовхом Божої благодаті, він оголеним кинувся в зарості кропиви та ожини, й завдяки болю отримав остаточну перемогу над хіттю. Відтепер, обдарований від Бога тілесним безстрастям, святий мав повне право навчати доброчесності інших.
Тим часом помер ігумен сусіднього монастиря у Віковаро, і монахи переконали Венедикта взяти керівництво над ними. Проте коли він хотів запровадити там сувору євангельську дисципліну, що була їм не по душі, ченці здійняли ремство й навіть вирішили отруїти подвижника. Але щойно преподобний осінив хресним знаменням запропонований йому глечик із смертоносним напоєм, як той розбився. Зі спокійним обличчям і мирною душею, без жодної ненависті до ворогів, він покинув невиправних і повернувся до пустелі, аби жити наодинці з собою та постійно зберігати в своєму серці пам'ять про присутність Творця, не дозволяючи душі роззиратися довкола.
Піднімаючись від чесноти до чесноти на шляху споглядання, святий привернув до себе багатьох учнів. Навіть римські вельможі доручили йому своїх дітей - Мавра та отрока Плакиду3. Він заснував в околицях дванадцять монастирів, у кожному з яких перебувало дванадцятеро ченців. На чолі кожної обителі стояв ігумен, який звітував преподобному в усьому, що стосувалося життя спільноти та духовного зростання кожного з монахів. Венедикт був одночасно їхнім духовним отцем і живим зразком досконалого виконання чернечого уставу. Завдяки Божій благодаті він допомагав їм у всіх матеріальних потребах, а відаючи потаємні думки їхніх сердець, не вагався виправляти їх у своїй батьківській любові, інколи через тілесні труди, щоб допомогти їм покинути погані звички.
Чесноти та чудеса преподобного принесли святому нові хвилювання. Один священник на ім'я Флорент, охоплений заздрощами до нього через диявольські навіювання, став розповсюджувати про подвижника численні наклепи, щоб до нього перестали ходити люди, а одного разу навіть надіслав йому отруєний хліб. Отримавши цей смертоносний дар, Венедикт дав його круку, який щодня прилітав харчуватись із його рук, і наказав кинути в такому місці, де ніхто не зможе його знайти.
Проте й після цього негідний священник не перестав влаштовувати пастки для преподобного. Побачивши, що нічого не може вдіяти проти самого Венедикта, він замислив підштовхнути до падіння його учнів. Флорент відправив сімох дівчат танцювати оголеними в монастирському садку перед їхніми очима. Боячись стати причиною падіння для своїх братів, Венедикт вирішив більше не противитися злостивцю і, давши останні настанови ігуменам монастирів, покинув Субіако разом із невеличкою групою учнів (близько 529 року). Дізнавшись невдовзі про смерть Флорента від нещасного випадку, він щиро побивався над ним і призначив єпитимію одному зі своїх учнів, який виявив радість.
Венедикт зі своїми учнями дістався гори Кассіно, розташованої на півдорозі між Римом та Неаполем. На її верхівці був храм, присвячений Аполлону. Преподобний негайно розбив ідола, повалив його вівтар і перетворив капище на церкву, присвячену святому Мартину Турському. Він став розчищати ліси й проповідувати їхнім мешканцям, які доти служили ідолам, навертаючи їх до істинної віри. Сатана, волаючи з розпачу і проклинаючи Венедикта, намагався чинити перешкоди ченцям під час будівництва монастиря. Проте щоразу Божа могутність вигоняла його.
Король остготів Тотила, який вогнем і мечем пройшов по всій Італії (535-553), бажаючи випробувати пророчий дух святого, замість себе відіслав до нього свого зброєносця у королівських шатах. Але щойно чоловік Божий побачив блискучий екіпаж, він закричав: «Сину, зніми те, що тобі не належить!» Тоді Тотила прийшов особисто, щоб вклонитися у ноги преподобному. Той підвів його, дорікнув за злі вчинки та прорік йому смерть по десяти роках правління у Римі. Це пророцтво точно справдилося 552 року.
Одного разу Венедикт явився уві сні ігумену, якого поставив на чолі монастиря у Террачині, та вказав йому, де слід звести кожну з монастирських будівель.
У голодні часи молитва преподобного Венедикта поповнювала запаси монастиря хлібом та олією, щоб ченці могли без зайвого клопоту робити «справу Божу, над якою ніщо не мусить мати переваги». Спираючись на передання східних отців та римські звичаї свого часу, він улаштував богослужіння помірковано, не переобтяжуючи братів. Постійно перебуваючи в молитовному спілкуванні з Богом, він водночас не нехтував фізичною роботою разом зі своїми ченцями.
Якось, повертаючись із поля, святий побачив коло монастирських воріт бездиханне тіло дитини, яку приніс туди її батько. Сповнившись співчуттям, Венедикт став благати Господа заради віри згорьованого батька і дитина повернулась до життя. Самі слова преподобного мали божественну силу і могли навіть карати або визволяти душі померлих.
У ці часи війн та завоювань він передбачив, що після падіння столиці світу, Рима, лангобарди зруйнують і Монте-Кассіно (583 року). Можливо, саме з огляду на це, наприкінці життя преподобний склав свій Статут, дивовижний за духовною глибиною і суто латинською тверезістю, що став справжнім завітом західного чернецтва. Спираючись на писання святих отців Пахомія, Василія та Касіана, а також на чернечі звичаї, які він встановив у своєму монастирі, Венедикт сформулював у Статуті принципи монастирського життя.
Для святого Венедикта монастир є Церквою в мініатюрі та «школою, де вчаться служити Господу» під керівництвом ігумена, шляхом благоговійного дотримання євангельських заповідей. Наполегливо подвизаючись аж до смерті й терпінням долучаючись до страсті Господа нашого Ісуса Христа, ченці зростають від чесноти до чесноти, щоб досягти Його вічного Царства. Якщо спочатку їм потрібно силувати своє непокірне єство, то згодом, у міру звільнення від егоїзму, їхнє «серце розшириться, й вони поспішатимуть шляхом Божих настанов із невимовною радістю любові».
Як і єпископ у своїй Церкві, так і ігумен в монастирі це «намісник Христовий». Він повинен звітувати перед Богом щодо слухняності своїх учнів, усіма силами намагаючись навчити їх словом і понад усе прикладом власного життя. Як духовний отець, сповнений любові, він повинен також за потреби обмежувати свою м'якість доцільною суворістю. Маючи авторитет у духовній сфері, він повинен діяти розсудливо в тому, що стосується матеріального життя спільноти, не нехтуючи порадами з боку призначених ним «співробітників».
Описавши добрі справи, чернечі чесноти й ступені смирення, що наближають нас до любові, тобто єднання з Богом, преподобний Венедикт окреслює добове коло богослужінь. Він пояснює, що стояти у храмі потрібно, немов «у присутності Бога та ангелів», співаючи молитви так, щоб «ум наш був у злагоді з голосом». Тоді він переходить до огляду всіх аспектів монастирського життя: трапези, сну, одягу, господарчих справ, рукоділля, виходів з монастиря, стосунків братів один з одним та з гостями, безпомилково визначаючи усе, що може бути причиною падіння чи нехтування священними чернечими обов'язками. У кількох словах преподобний уточнює, як слід чинити, аби все відбувалося благопристойно і статечно (1Кор. 14:40). Зрештою, смиренно стверджуючи, що його Статут - лише нарис і початок духовного життя, він відсилає до настанов святих отців того, хто бажає шляхом споглядання досягти Небесної Батьківщини.
Невдовзі після чуда останньої бесіди преподобного з його сестрою святою Схоластикою та її смерті Венедикт, стоячи на нічній молитві біля вікна, раптом побачив, як осяйне світло розсіяло темряву. У цьому сяйві преподобному відкрився цілий світ, неначе охоплений одним сонячним променем. Піднесений над світом і над власним тілом у єднанні з Творцем, він споглядав усе створіння, все, що перебуває під Богом, у цьому божественному світлі, що струменіло з його серця. Йому було явлено навіть прийдешнє життя, і в цьому світлі святий побачив душу Германа, єпископа Капуанського, що відлітала на Небеса (541 року).
Відтоді преподобний Венедикт належав більше Небу, ніж землі. Оголосивши день своєї кончини, він попросив відкрити для нього самого гробницю, де нещодавно була похована його сестра, й по тому захворів сильною лихоманкою. Венедикта супроводили до каплиці, він прийняв Святе Причастя і, стоячи з підтримкою братії, здійнявши руки до Небес, віддав Богові душу зі словами останньої молитви (між 555 і 560 роками). Того ж дня братії у видінні був явлений шлях від монастиря до Неба, вистелений багатими килимами та освітлений незліченними смолоскипами. Наприкінці того шляху вони бачили преподобного, який повертався на Небесну Батьківщину.
Від мощей преподобного Венедикта згодом стали звершуватися численні чудеса, але після розорення обителі лангобардами святиня була забута. Лише 637 року ченці абатства Фльорі на Луарі перенесли мощі до свого монастиря, названого відтоді на честь преподобного (Сен-Бенуа-сюр-Луар). Там їм можна вклонитись і сьогодні.
За матеріалами "Житія святих складені на Святій Горі Афон".
1. Нині Норча.
2. Нині Еффіде.
3. Його пам'ять Західна Церква вшановує 5 жовтня.