Коли Ліциній (308-323) здобув від святого Константина владу над східними провінціями, він одразу зняв маску доброзичливості й порвав із ним стосунки. Жорстокий кесар видав едикт проти християн і надіслав по всіх своїх землях магістратів із наказом віддавати на жахливу смерть кожного, хто відмовиться підкорятися йому. Одним із найбільш завзятих виконавців цього едикту був Агриколай, правитель Каппадокії і малої Вірменії. Він закликав до своєї резиденції у місті Севастія1 дванадцятий імператорський Легіон, званий Блискавичним (Legio XII fulminata), що його очолював Лісій. Сорок воїнів цього легіону, хоробрих молодих людей, шанованих за вірну службу, раптом відмовилися приносити жертву імперським богам і проголосили себе християнами.
Ці солдати походили з різних регіонів, але усіх їх об'єднували християнська віра і любов поміж собою Всі вони постали перед правителем, подібно до атлетів, готових вступити у змагання, і наче єдиними вустами проголосили своє істинне ім'я: "Я - християнин!".
Агриколай спробував спершу підкорити їх лестощами, розхвалюючи їхні славетні подвиги, обіцяючи почесті та царські милості в разі, якщо вони підкоряться наказу. Один зi святих озвучив думки усіх побратимів, сказавши: "Якщо ми, як ти стверджуєш, мужньо боролися за царя земного, то наскільки більш завзято належить нам нині вступити в бій заради любові до Владики всесвіту. Адже життя для нас - це смерть за Христа". В очікуванні нового допиту у в'язниці хоробрі сподвижники благочестя впали навколішки, благаючи Господа зберегти їх в істинній вірі. На світанні після ночі, проведеної у співі псалмів, воїнам явився Христос, сказавши їм: "Ви поклали добрий початок, але вінці чекають лише на тих, хто вистоїть до кінця!".
Наступного ранку їх знову викликав правитель, продовжуючи свої підступи. Але коли один із мучеників, Кандид, рішуче викрив лицемірство його похвал, тиран вибухнув гнівом. Утім, він не міг нічого заподіяти святим воїнам, поки їх не засудив їхній воєвода Лісій. Тож мучеників кинули у в'язницю ще на тиждень, до прибуття в Севастію Лісія. Коли їх вивели на черговий допит, Киріон підбадьорював товаришів, кажучи: "Ось перед нами троє ворогів - диявол, Лісій і намісник. Що вони можуть зробити нам, сорока воїнам Ісуса Христа?". Побачивши хоробрість і рішучий настрій святих, Лісій наказав іншим солдатам вибити їм зуби камінням. Та щойно язичники наблизилися до християн, вони були засліплені Божою силою і в сум'ятті почали бити один одного. Розгніваний Лісій схопив камінь і жбурнув його у святих, проте чомусь попав у намісника, важко поранивши його. Тоді мучеників повернули у в'язницю на ніч, щоб вирішити, яким тортурам їх піддати.
За підказкою своєї зіпсованої уяви правитель велів роздягнути воїнів і загнати їх у крижане озеро неподалік від міста, щоб вони загинули в жахливих муках від холоду. Для довершення та як останню спокусу він вирішив поставити перед ними засіб позбавлення від страждань: наказав розтопити на березі лазню, щоб той, хто залишить поле битви, переможений суворістю холоду, знайшов там розраду.
Почувши вирок, мученики, випереджаючи один одного, стали скидати з себе одяг зі словами: "Знімаючи цей одяг, позбавимось і ветхої людини! Обмануті змієм, ми вдягнулися колись у шкіряні ризи, тож нині позбавимося риз, щоб здобути втрачений нами Рай! Що воздати Господу за те, що Він перетерпів заради нашого спасіння? Тоді воїни оголили Його - тож роздягнемось нині і ми, щоб весь чин воїнський здобув прощення! Мороз суворий, та Рай солодкий! Виявимо терпіння впродовж короткого часу, щоб зігрітися на лоні Авраамовому. Викупимо вічну втіху ціною короткої ночі страждань! Так чи інакше, цьому тлінному тілу належить померти, тож оберемо вільну смерть, щоб жити вічно! Прийми, Господи, цю жертву, що не вогнем, але морозом підноситься!"
Так підбадьорюючи один одного, сорок святих, наче одна людина, поспішили на кригу, не змушувані нічим, окрім власного бажання. Протягом усієї ночі вони переносили крижане дихання вітру, особливо жорстокого в цьому краю, благаючи Бога, щоб вони як усі сорок вступили в цю битву, так і вийшли б із неї усі сорок, не втративши нікого з цього священного числа - символу повноти. Ніч тривала, їхні тіла почали заклякати, а кров уповільнювати свій хід, - завдаючи їм нестерпного сердечного болю. Один із них, переможений стражданням, вийшов з озера і побіг до натопленої лазні. Утім, через раптовий перепад температури він майже одразу помер, втративши переможний вінець.
Тридцять дев'ять воїнів, сумуючи через втрату товариша, подвоїли молитви. Раптом велике світло осяяло озеро, зігріваючи святих мучеників, і ангели зійшли з неба, щоб покласти на їхні голови тридцять дев'ять світозорих вінців. Побачивши це чудо, один зі стражів, на ім'я Аглаїй, який грівся біля лазні, раптом просвітився вірою. Помітивши, що сороковий вінець залишився висіти у повітрі, він зрозумів: це знак того, що хтось має доповнити число обраних. Аглаїй розбудив товаришів по зброї, кинув їм свій одяг і поспішив на озеро до святих страждальців із криком: "Я - теж християнин!"
Вранці, дізнавшись про це, Агриколай наказав витягнути мучеників з озера і позбавити їх життя, перебивши їм гомілки, а їхні тіла кинути у вогонь, щоб від славної битви не залишилось і сліду. Коли їх вели на останнє випробування, святі співали: Ми пройшли через вогонь і воду, і Ти привів нас до прохолоди (Пс. 65:12 LXX3). Виконавши наказ тирана, кати поклали тіла святих на вози, щоб відвезти їх на місце спалення. Виявивши, що найбільш юний з них, Мелітон, досі живий, вони хотіли залишити його, сподіваючись врешті-решт переконати зректися віри. Та мати Мелітона, яка була присутня при цьому, сама взяла сина на руки і поклала його на віз до мертвих товаришів, кажучи: "Не втрать свого вінця, любий мій сину, приєднайся до своїх соратників, щоб на солоджуватися тим вічним світлом, яке розвіє мою скорботу". Без сліз і ридань, з радісним обличчям вона супроводжувала віз до багаття.
За велінням правителя солдати розвіяли порох мучеників, а кістки кинули в річку. Утім за три дні святі явилися у видінні єпископу Севастії Петрові і вказали місце в річці, де під водою спочивали їхні останки, і християни дістали їх звідти для вшанування. Згодом мощі Сорока мучеників розповсюдились по всьому християнському світу, передусім, завдяки родині святого Василія Великого, яка особливо вшановувала їх.
Вночі перед своїм мучеництвом воїни продиктували свій заповіт, складений у формі повчання, юному рабу Євноїку, який був свідком їхніх подвигів та зміг сховатись від переслідувачів. Він передав нащадкам цю вражаючу пам'ятку і взяв на себе турботи про святилище, де були покладені мощі святих. Саме з цього заповіту нам відомі імена Сорока мучеників: Акакій, Аетій, Ангій, Афанасій, Валент, Валерій, Вівіан, Гай, Горгоній і ще один Горгоній, Дометиан, Домн, Єкдик, Євноїк, Євтихій, Іоан, Іліан, Ілія, Ісихій, Кандид (або Клавдій), Киріон, Кирил, Ксанфій, (Леонтій), Лісімах, Мелетій, Мелітон, Миколай, Олександр, Приск, Сакердон, Северіан, Сисиній, Смарагд, Феодул, Феофіл, Філоктимон, Флавій, Худіон. Один з них потерпів поразку і його місце зайняв воїн Аглаїй, щоб доповнити священне число.
За матеріалами "Житія святих складені на Святій Горі Афон".
1. Нині місто Сівас у Туреччині, на території Західної Вірменії.