Святий Григорій народився 1745 року в лоні бідної родини у селі Діміцана на Пелопоннесі. Спершу він навчався у свого дядька, ієромонаха, і згодом разом із ним переїхав до Смирни. Прийнявши постриг у монастирі на одному з островів архіпелагу Строфади, він завершив духовну освіту на Патмосі. Коли юнак повернувся до Смирни, митрополит Прокопій, що виявляв до нього батьківську турботу, звів його у сан архідиякона, а потім висвятив на священника. Коли ж Прокопій став патріархом (1788 р.), він хіротонісав Григорія у єпископа, щоби той став його наступником.
Упродовж дванадцяти років святитель мудро і з апостольською ревністю правив у великому й багатому місті Смирна центрі грецької культури в Малій Азії. Він відновив там немало церков, заснував декілька шкіл та організував цілу систему допомоги знедоленим.
1797 року Григорій був обраний на посаду Константинопольського патріарха. Щоб відновити гідність патріаршого сану, він реконструював резиденцію патріархів, палац Фанар. Також заснував друкарню, де видавали книги народною мовою (димотика), які зробили значний внесок у культурне та духовне відродження грецького народу. Святитель Григорій стежив за суворим дотриманням церковних канонів і моральною чистотою духовенства.
Патріаршество Григорія припало на буремний час, коли греки, після майже чотирьох століть оттоманського ярма, хвилювалися й готували народне повстання. Свідомий своєї пастирської відповідальності, патріарх втихомирював безрозсудні настрої, але водночас таємно підживлював національне почуття.
Через півтора року його правління єпископи, поведінку яких викривав святий патріарх, видали його султану. Григорій був вигнаний до Халкідона, а потім у монастир Івірон на Святій Горі. Протягом цього вимушеного перебування на Афоні він відвідав усі монастирі, проповідував Слово Боже і показав себе взірцем чернечого життя. Єпископ благословив святого Євфимія на подвиг мучеництва і висловив радість і гордість, дізнавшись про мучеництво святого Агафангела. Цим він показав, що вважає смерть заради любові Христової вищою метою та вінцем християнського життя.
1806 року святий Григорій зміг повернутись до патріаршого служіння, і християни Константинополя радісно зустріли його. Святий ієрарх знову рішуче взявся до пастирської роботи і виправлення церковних звичаїв. Та у 1808 роцй, коли державний переворот привів до влади султана Мехмеда II, святого змусили піти у відставку та віддалитися на Принцівські острови, а згодом на Афон. Там він повернувся до вивчення патристики та вправлявся у подвижництві, але водночас стежив за ситуацією в Церкві та в народі.
1818 року до нього звернулися члени таємної спільноти «Дружнє товариство» («Філікі Етерія»), що готувала повстання, намагаючись об'єднати та скоординувати розпорошені сили. Григорій з ентузіазмом запевнив їх, що підтримує справу визволення. Проте, вважаючи, що час іще не настав, порадив їм бути терплячими. Невдовзі святого втретє повернули на патріарший престол, і він знову відновив свою діяльність, щонайперше підтримуючи заснування шкіл, де діти могли здобувати грецьку освіту. Він організував також «Фонд милосердя», через який заможні греки допомагали християнам у скрутному становищі.
1 лютого 1821 року розпочалося збройне повстання греків у Дунайських князівствах. Погано організований бунт спровокував жахливі і криваві репресії у Константинополі та в усіх великих містах Оттоманської імперії. Усіх знатних осіб, що мали зв'язки з Дунайськими князівствами, було страчено, чотирьох єпископів - заарештовано. Уряд видав наказ усім грецьким аристократичним родинам зібратися у Фанарі. Розуміючи, що насувається кривава бійня, святий Григорій присягнувся перед Блискучою Портою за їхню вірність. Султана не задовольнила така заява і він змусив патріарха відлучити від Церкви голову повстанців Олександра Іпсиланті та його товаришів.
31 березня на Пелопоннесі було оголошено всезагальне повстання. Трьома днями пізніше, у понеділок Страсного тижня, були страчені великий драгоман (представник грецької спільноти при дворі султана) та інші знатні греки. Передбачаючи свою долю, патріарх все ж відхилив пропозицію втечі, кажучи: «Як я покину своє стадо? Якщо я патріарх, то мушу спасати свій народ, а не підставляти його під шаблі яничар. Моя смерть принесе більше користі, ніж моє життя, бо тоді греки боротимуться із тією силою відчаю, що часто веде до перемоги. Ні, я не стану посміховиськом для народу, врятувавшись втечею, щоб усі казали: ось патріарх-убивця!»
На Пасху, 10 квітня, святий Григорій спокійно та велично відслужив Пасхальну Літургію, захмарену лише риданням вірних. Наприкінці служби йому сповістили про революцію на Пелопоннесі. Він відповів: «Нехай тепер, як і завжди, звершиться Божа воля!» Через декілька годин йому оголосили про його зміщення з патріаршого престолу, і яничари безцеремонно потягли його до в'язниці. Святителя допитували й катували, та він зберігав незворушне мовчання, яке переривав лише тоді, коли йому пропонували зректися віри. На це він відповідав: «Християнський патріарх має померти християнином!»
Невдовзі Священний Синод обрав його наступника. А святого Григорія повісили на воротах патріархату, які відтоді лишаються зачиненими на згадку про цей жахливий вчинок. В останню мить святитель Григорій здійняв руки до неба, благословив присутніх християн і мовив: «Господи Ісусе Христе, прийми дух мій!» Турки та юдеї кидали каміння у мертве тіло святого, а сановник, що відповідав за страту, сидів поруч і курив.
Тіло з прив'язаним до шиї актом звинувачення лишалося на шибениці протягом трьох днів. Потім юдеї викупили його за вісімсот піастрів і тягали вулицями з жартами й криками радості, а згодом скинули у море.
Попри прив'язаний до нього важкий камінь, тіло спливло на поверхню. Грецький корабель підняв його на борт і доправив до Одеси. Протягом багатьох днів останки патріарха були виставлені для вшанування, і за цей час на них не з'явилося жодної ознаки тління. 1871 року, з нагоди п'ятдесятої річниці грецької революції, мощі святого патріарха були перенесені до Афін і з великими почестями покладені у кафедральному соборі.
За матеріалами "Житія святих складені на Святій Горі Афон".