Славний Полікарп, за словами його учня святого Іринея Ліонського, був «навчений апостолами і спілкувався з багатьма із тих, хто бачив Господа нашого». Він народився в Ефесі за часів імператора Веспасіана (близько 80 року) і був названий Панкратієм. Його святі батьки, перш ніж прийняти мученицьку кончину, доручили своє дитя побожній та шляхетній жінці, Калісті. Вона виховала його в страху Божому та любові до доброчесності. Заохочений співчуттям, хлопчик настільки буквально виконував заповідь милосердя, що спустошив запаси прийомної матері, роздаючи все нужденним. Коли ж вони чудесним чином наповнилися знову, Каліста дала йому нове ім'я - Полікарп, що означає багатоплідний.
Подорослішавши, юнак став учнем святого Іоана Богослова, який разом зі святим Вуколом [6 лютого] та святим Ігнатієм Богоносцем [20 грудня] проповідував Благу Звістку у провінції Азія. Він закарбував у своєму серці всі настанови та спогади про земне життя Ісуса й охоче розділяв усі поневіряння возлюбленого учня Господнього аж до його вигнання на острів Патмос. Тоді святий Іоан призначив Вукола єпископом великого й славного міста Смирна, а Полікарпа послав із ним як помічника та соратника. Коли вони прибули до Смирни, Вукол висвятив Полікарпа на священника і доручив йому опікуватися сиротами. Коли ж єпископ відчув наближення смерті, він призначив Полікарпа своїм наступником.
Ставши з волі Божої, а також духовного наставника пастирем Смирнської Церкви, Полікарп служив, наслідуючи поведінку отців, точно дотримуючись їхніх учень і всього, що вони чули з вуст Самого Господа. Перебуваючи в засланні на Патмосі, апостол Іоан вихваляв Ангела Смирнської Церкви і закликав його лишатися вірним аж до смерті, щоб здобути мученицький вінець (Одк. 2:10). Божою благодаттю, в яку він був зодягнений, Полікарп звершував численні чудеса.
Його молитва загасила пожежу, що лютувала сім днів, послала на землю жаданий дощ під час страшної посухи, виганяла бісів із одержимих ними, зцілювала хвороби. Завдяки йому чимало язичників навернулися до Бога.
На початку єпископства Полікарпа (близько 113- 117 років) на смерть прирекли святого Ігнатія, і він у кайданах вирушив до Рима, де його мали віддати хижакам. Дорогою святий Ігнатій проходив через Смирну і мав щастя востаннє обійняти святого єпископа. Прибувши до Троади, він надіслав єпископу листа з подякою за гостинність, доручаючи також його турботам Антіохійську Церкву. У цьому посланні Ігнатій ділився з другом богонатхненними настановами щодо обов'язків пастиря:
«...Я сповнений вдячності до Бога, що удостоївся споглядання непорочного лиця твого, яким хотів би завжди насолоджуватися у вічності. Бережи місце своє (тобто єпископський сан) із усяким старанням духовним та плотським. Дбай про єдність, краще від якої немає нічого. Будь поблажливим до всіх, як і Господь до тебе... Носи немочі всіх, як досконалий подвижник... Як кормчому потрібен вітер чи тому, хто потрапив у бурю, гавань, так сьогоденню потрібен ти, щоб досягнути Бога...».
Полікарп, своєю чергою, написав до християн міста Филипи, вітаючи їх із тим, що вони прийняли святого Ігнатія та інших мучеників - «взірців істинної любові»: «Ви, як і належало, проводили зв'язаних священними узами, що є царською оздобою для істинних обранців Бога і Господа нашого». Він наставляв їх бути терплячими, як мученики, яких вони бачили, навчав правил життя в християнській громаді, заснованій на любові: «...Віра, що є матір усіх нас (пор. Гал. 4:24), за якою йде надія і якій передує любов до Бога, до Христа та до ближнього. Хто в них перебуває, той виконав заповідь правди. Адже той, хто має любов, далекий від усякого гріха».
Так Полікарп по-апостольськи керував своєю Церквою понад п'ятдесят років. Близько 160 року він, уже обтяжений роками старець, вирушив до Рима, щоб обговорити з папою Аникетом обчислення дати Пасхи - питання, яке розділяло Рим та Церкви Малої Азії, а також щоб підтримати його в захисті істинної віри від єресей. Сяяння його святості та його проповідь навернули чимало душ, які перебували в тенетах єретиків Маркіона та Валентина. Перш ніж святий залишив Рим, папа шанобливо запросив його головувати на Євхаристичному зібранні. Обмінявшись святим цілунком, вони розсталися в мирі та у взаємній повазі до законних розбіжностей між звичаями Помісних Церков.
Невдовзі після повернення святого Полікарпа до Смирни (165) Церкви Азії стрясло жахливе гоніння, розпочате проконсулом Стацієм Квадратом. Славні мученики переносили всілякі випробування, щоб зрештою загинути в пазурах диких звірів за ім'я Христове. У цей час преподобний Полікарп зберігав звичайний спокій і залишався в місті зі своєю паствою. Але близькі переконали його не приймати смерть передчасно, тож він віддалився до маленького маєтку неподалік міста, де вдень і вночі молився за всіх вірних і за всі Церкви. За три дні до арешту, стоячи на молитві, єпископ побачив у видінні, що його подушка згоріла. Тоді він звернувся до соратників і спокійно повідомив їм, що невдовзі має прийняти за Христа смерть у вогні.
Щойно святий Полікарп дістався нової схованки, як туди ввірвались озброєні люди. Їм це місце видав під тортурами один юний раб. Відмовившись тікати, єпископ зустрів їх зі світлим і дуже лагідним обличчям. Він запропонував багату трапезу, попросивши лише трохи часу на молитву. Воїни погодились, і старець простояв у молитві дві години, сповнений Божої благодаті, згадуючи всіх своїх знайомих, від малого до старого, і всю Церкву по всій вселенній.
Та настав час іти, і воїни, охоплені жахом і шкодуючи про свій сумний обов'язок, посадили його на осла, щоб доправити до Смирни. Начальник міської охорони, який влучно йменувався Іродом, вийшов назустріч святому, запросив його до своєї коляски й почав переконувати врятувати життя, принісши жертву цезарю. Побачивши марність своїх зусиль, він із прокльонами виштовхнув Полікарпа на дорогу. Старець поранив ногу, але радо продовжив шлях пішки.
Коли він увійшов до амфітеатру, заповненого спраглим крові натовпом, роздався Божий голос, який почули серед галасу тільки християни: «Кріпись, Полікарпе, і будь мужнім!» Проконсул благав його відступити від Христа, і звертаючись зі звичайними умовляннями: «Пожалій свою сивину, казав він, заприсягнися фортуною цезаря і скажи: Ганьба безбожникам!» Оглянувши натовп язичників, що заповнили амфітеатр, Полікарп промовив, позіхаючи: «Звісно, ганьба безбожникам». Коли його попросили піддати прокляттю Христа, він відповів: «Я служу Йому вісімдесят шість років, і Він не зробив мені нічого поганого. Як же мені гудити Царя мого, Який мене спас?»
На погрозу проконсула в разі відмови кинути його звірам Полікарп відповів: «Клич їх! Ми не змінюємо думки, щоб від кращого навернутися до гіршого, адже благо в тому, щоб від гіршого навертатися до кращого!» «Я віддам тебе вогню, якщо ти ставиш у ніщо звірів», - сказав суддя. Сповнений наснаги та радості, Полікарп вигукнув: «Ти погрожуєш мені вогнем, який горить лише мить і згасає, бо не знаєш про вогонь прийдешнього Суду та вічну муку, вготовану нечестивим. Навіщо зволікати? Давай, роби що задумав!»
Коли глашатай оголосив, що Полікарп тричі назвав себе християнином, розлютований натовп заволав, щоб на нього спустили лева. Але звірині бої на той час уже завершили, і люди почали кричати: «Спалити Полікарпа живцем!» Язичники та юдеї негайно пішли по найближчих майстернях і банях збирати дрова та хмиз. Коли багаття посеред арени було готове, Полікарп роздягнувся й роззувся. Він склав свої речі так спокійно, неначе звершував Літургію. Доти він ніколи не знімав взуття прилюдно, бо вірні відразу бігли цілувати йому ноги. Мученика хотіли прицвяхувати до стовпа, але він сказав: «Не треба. Той, хто дає мені силу перенести вогонь, допоможе не зійти з багаття». Його поклали на дрова, наче жертву, обрану для всеспалення. Святий здійняв очі до неба і в останній молитві підніс подяку Богові, Який удостоїв його, разом із усіма славними мучениками, причаститися чаші страждань Христових для воскресіння та вічного життя в нетлінні Духа Святого.
Коли він промовив «Амінь!», кати запалили хмиз. Піднялося велике полум'я. Але, о чудо! Воно раптом стало як склепіння, наче парус на вітру, що оточив тіло мученика, як покров. Полікарп стояв під ним не як плоть, що горить, а як хліб, що печеться, як золото чи срібло, що сяє в печі, ширячи пахощі ладану та інших цінних ароматів. Нечестивці побачили, що вогонь не торкається тіла святого, і звеліли кату вбити його мечем. Коли той виконав наказ, полилося стільки крові, що вона загасила багаття, залишивши натовп у глибокому зачудуванні.
Так Великої Суботи 23 лютого 167 року разом із іншими дванадцятьма мучениками з Філадельфії святий Полікарп прийняв у вісімдесят шість років славну кончину, вподібнившись Господу нашому Ісусу Христу. Історія зберегла розповідь очевидця цих подій.
Безцінні мощі святого Полікарпа юдеї наполягли перетворити на попіл, але вірним усе-таки вдалося зібрати кілька кісток і заховати їх у надійному місці. Там християни збиралися щороку, щоб радісно відсвяткувати день небесного народження святого Полікарпа. Це славне мучеництво на якийсь час зупинило переслідування християн".
За матеріалами "Житія святих складені на Святій Горі Афон".