Святитель Василій Великий народився 329 року, у Кесарії Каппадокійській, у заможній, шляхетній та уславленій родині, що, наче коштовними перлами, прикрасила Церкву цілою низкою святих. Один із предків Василія по матері здобув мученицький вінець. Його бабуся й дід за батьківською лінією сповідали Христа під час гоніння Максиміна Дайя. Вони змушені були ховатися у Понтійських горах протягом семи років (306-313), де дикі звірі чудесним чином приносили їм їжу. Його батьки, святий Василій Старший та святий Емілія, уславилися своїми чеснотами, піклуванням про нужденних, а також вихованням своїх десятьох дітей у дусі святості. Його сестра, преподобна Макрина, звана Філософом, була справжнім духовним наставником родини і заохотила до чернечого життя свою матір та братів: преподобного Навкратія, святителя Григорія, майбутнього єпископа Ниського, та святителя Петра, майбутнього єпископа Севастійського.
Святий Василій провів дитинство у Неокесарії Понтійській, де сприйняв зерна православної віри від матері та бабусі, преподобної Макрини Старшої, учениці святого Григорія Чудотворця. Завдяки настановам свого батька, видатного вчителя риторики, він швидко опановував світські науки, поєднуючи навчання зі зростанням у доброчесності. Після батькової смерті Василій продовжував освіту під керівництвом кращих учителів, у провідних культурних центрах свого часу: Кесарії Палестинській, Константинополі та Афінах - давній столиці науки та красномовства. У цьому місті Василій став відомим ще до своєї появи там завдяки Григорію Богослову, з яким він познайомився у Каппадокії.
Їхня дружба, спершу звичайна і світська, переросла у святу і духовну, коли вони усвідомили, що обоє прагнуть лише одного - Бога і небесних благ. Християнська любов так міцно пов'язувала їх, що в них усе було спільне: житло, проста їжа, відраза до розбещеного способу життя ровесників, ненаситна спрага до знання та мудрості, сміливі інтелектуальні пошуки та споглядання, смак до красномовства й, понад усе, святе суперництво на шляху вдосконалення у чеснотах. Здавалося, що в них одна душа у двох тілах, попри значну розбіжність їхніх характерів.
Василій мав тверду вдачу, енергійний та рішучий розум, цікавився усіма науками і скрізь досягав успiху: як у філософії, граматиці, логіці, риториці, так і в математиці, астрономії і навіть практичних галузях на зразок медицини. Де проповідь апостола Павла була зневажливо відкинута зарозумілими софістами, там Василій та Григорій прищепили любов до безумства Хреста за допомогою тих само знарядь світської науки. Василій здобув таку пошану співучнів, що коли Він завершив навчання, вони воліли бачити його надалі своїм учителем. Але, прагнучи до нових обріїв, він покинув місто, і разом з ним усю елліністичну культуру, залишивши тут на певний час Григорія, наче заручника.
Повернувшись на батьківщину 356 року, він побачив, що його мати Емілія та сестра Макрина перетворили їхній сімейний маєток в Аннесії на жіночий монастир, а брати пішли звідти у сусідній чоловічий монастир. Полум'яні настанови Макрини, приклад подвижників, які нещодавно оселилися у Каппадокії під впливом Євстафія Севастійського, та передусім заглиблені розмірковування над Євангелієм незабаром відкрили Василію, наскільки марною була та гонитва за мудрістю світу цього, якою він досі переймався.
Тож він вирішив облишити свою блискучу кар'єру ритора, охрестився і став шукати духовного отця, який наставляв би його на шляху подвижництва. Не знайшовши його у рідній землі, він вирушив у велику мандрівку до славетних центрів подвижництва: до Єгипту, Палестини, Сирії та Месопотамії. Тут він дізнавався про аскетичні досягнення та божественні чесноти небесних громадян, які уславилися в цих місцях. Наче працелюбна бджола, він усотував усе найкраще в кожного з них і зумів за короткий час добре опанувати мистецтво чернечого життя.
Тим часом він обрав собі для вправляння у цих чеснотах сприятливе місце, доволі тихе та віддалене від світу, де ніщо не відволікало його від божественних справ. Це місце у пустинній долині, відділене від сімейної обителі в Аннесії течією ріки Ірис, було, на його думку, справжнім земним раєм. Згодом йому вдалося принадити сюди й Григорія, і протягом певного часу вони ділили з ним подвижницькі труди, фізичну працю, роздуми над Святим Письмом та молитву. Про таке життя вони мріяли ще в Афінах. Окрім найпотрібнішого для прожиття, Василій позбувся усілякої власності, роздавши все нужденним, як і Господь наш відступився від Своєї слави, аби збагатити нас Своїм Божеством. Його єдиним скарбом був Хрест Господній, який надихав усі його справи: його подвижництво, його життя, подібне до життя безплотних, його терпіння хвороби, що супроводжувала його аж до смерті.
Через рік Василій залишився у своїй пустині сам, проте його вченість та чесноти осявали всю околицю, і незабаром його почали відвідувати численні монахи й миряни, і навіть малі діти, до яких він завжди виявляв якнайбільшу ніжність і любов. Чимало з його відвідувачів також бажали долучитися до ангельського життя, яким він жив. Тож Василій розпочав укладення своїх уславлених Правил, які справедливо вважають хартією заснування чернецтва як східного, так і західного. Попри юний вік, він викладав ці законодавчі приписи з авторитетністю старця, що посивів у багатолітніх подвижницьких трудах, виявляючи глибоке знання людської душі, відкрите йому Богом протягом довгих днів та ночей молитви. Виправляючи крайнощі аскези Євстафія Севастійського та його учнів, Василій обстоював плідність спільного життя під проводом одного духовного наставника, живого образа Христа. Він вимагав цілковитої відмови від усілякої власності та від самої своєї волі, закликав до взаємної любові й пошани, наголошував на виконанні Євангельських заповідей зі страхом Божим, у православному сповіданні.
360 року місцевий єпископ Діан викликав Василія до Кесарії, висвятив його на диякона та взяв із собою на собор до Константинополя. Протягом собору Василій із болем в душі спостерігав, наскільки Церква розколота боротьбою поміж аріанами, напіваріанами (оміусіанами) та православними. Діан, виявивши слабкодухість, погодився підписати постанову, сприятливу для єретиків, і Василій на деякий час розірвав євхаристичне спілкування з ним, повернувшись до своєї пустині. Там до нього знову приєднався Григорій, який був силоміць зведений у сан священика і потому втік.
363 року новий єпископ Кесарії Євсевій висвятив Василія на священника. Але коли заздрісники почали сіяти чвари поміж ними, Василій, задля збереження миру, повернувся до себе в пустиню. Там він облаштовував спільне чернече життя в Каппадокії, внормовуючи побут монахів, їхнє богослужіння, взаємні стосунки та зв'язки з довкіллям. Будучи твердим прибічником спільного життя, святитель Василій, однак, любив усамітнення. Він доклав багато зусиль, щоб облаштувати поблизу кожного з монастирів усамітнені келії, аби самітники не були зовсім позбавлені безпеки, яку дає товариство, а ченці, які обрали більш практичний спосіб життя, могли надихатися прикладом безперестанної молитви мовчальників.
Коли на престол зійшов імператор Валент (365), непримиренний аріанин, православна віра опинилась під загрозою. Василій вирішив знову залишити свою чернечу сім'ю, цього разу, щоб активно долучитися до боїв за Істину. Примирившись із Євсевієм, він отримав завдання просвіщати народ Кесарії. У красномовних виступах він навчав вірних вклонятися Премудрості Божій, споглядаючи створіння Його рук (Гомілії на Шестиднев), прищеплював їм любов до істинної краси, яку душа набуває, вправляючись у чеснотах та розмірковуючи над Святим Письмом (Гомілії на Псалми).
Під час жахливого голоду, що спостиг місто 367 року, святитель постійно виявляв велике милосердя, роздаючи останнє нужденним, спонукаючи багатіїв та скупників відкривати свої комори непереборною силою своєї красномовності, що надихалася благодаттю Святого Духа (Гомілії про багатство), віддаючи усі сили на розподіл харчів та служіння хворим своїм медичним мистецтвом. Безліч людей були врятовані від смерті турботами Василія і безмежно йому дякували. Відтак його обрання єпископом Кесарії 370 року, якому так старанно протидіяли інтригани та єретики, народ зустрів із якнайбільшим піднесенням.
Щойно зійшовши на кафедру, новий архієпископ мусив вступити у боротьбу, зміцнюючи віру та виправляючи звичаї свого кліру та підлеглих йому єпископів.
Бачачи, що Кесарійська та Александрійська кафедри залишилися єдиними твердинями, які досі могли чинити йому опір, Валент вирішив особисто поїхати до Кесарії, пославши перед собою префекта Модеста, аби змусити упертого ієрарха підкоритися.
Після безуспішних спроб схилити Василія на свій бік обіцянками та улесливими словами префект почав загрожувати йому конфіскацією майна, засланням, усілякими тортурами й навіть смертю. «Пошукай інших загроз, - відповів святий твердо, бо мене нічого з цього не зачіпає. Людині, в якої немає жодного майна, не страшна конфіскація, якщо лише ти не зажадаєш оце жалюгідне дрантя та кілька книжок, - це вся моя власність. Що ж до заслання, воно теж не має сенсу, бо я не прив'язаний до жодного місця. Те місце, де я живу зараз, не моє, і я почуваюсь як удома, куди б мене не відправили; для мене вся земля - Божа, а я - чужинець на ній, де б я не перебував. А тортури що ти катуватимеш? Моє тіло не здатне їх витримати... Що ж до смерті, то її я прийму як милість, бо вона скоріше приведе мене до Бога, задля Якого я живу, задля Якого я працюю, задля Якого я вже й так напівмертвий і до Якого прийти я прагну вже давно». Спантеличений та обеззброєний, префект мусив визнати, що досі ніколи не чув нічого подібного. «Ти просто ніколи не мав справи з єпископом», - відповів Василій. Молитвами Василія Модест був зцілений від недуги і став його другом та палким шанувальником.
Іншого разу, коли аріани намагалися захопити Нікейську кафедру, святителя Василій, наче новий Ілля (1 Цар. 18:20-40), запропонував двом сторонам по черзі піднести моління перед зачиненими дверима церкви. Молитви єретиків не були почуті, але щойно святий здійняв руки, звертаючись до Бога, уся церква потряслася і двері відкрилися самі під захоплені вигуки вірних.
Подібні знаки Бог являв і на самій царській родині: щойно імператор підписав єретичну декларацію, його шестирічний син був уражений раптовою смертю. Що ж до самого Валента, то коли він увійшов до Кесарійської церкви під час святкування Богоявлення, правитель був настільки вражений красою піснеспівів, благочестям народу та понад усе величними манерами самого святителя Василія, який стояв перед Престолом, наче Сам Первосвященник нашого спасіння Ісус, що, всупереч своїм намірам, долучився до молитви вірних. Дещо пізніше, коли імператорові дали на підпис наказ про заслання святителя, його пероламалося тричі. Наляканий цими знаками, що ясно виявляли Божу прихильність до Василія, він дав йому спокій.
Але імператор Валент таки не відступився від своєї загальної стратегії і велів розділити Каппадокію на дві митрополії, аби принаймні зменшити вплив Кесарійського пастиря. Василій одразу відреагував створенням нових єпархій, на які він признчав надійних людей: свого брата Григорія - у Нису, Григорія Богослова у Сасим. Водночас він неодноразово звертався до милості єпископів Заходу, які тоді міцно стояли у Православії та насолоджувалися церковним миром. Василій прохав їх надіслати на Схід делегацію з метою організувати великий православний собор; але єпископ мав з них невелику підтримку. Зрештою західні підтримали Павліна, суперника святителя Мелетія у боротьбі за Антіохійську кафедру, що лише долило масла у вогонь церковного конфлікту.
Тим часом святий Василій продовжував писати догматичні твори. Викривши крайніх аріан у трактаті проти Євномія 364 року, Василій розпочав полеміку із напіваріанами (оміусіанами). Попри зовнішню близькість до православних, ці єретики дедалі більше засмучували Церкву різними міжособистісними конфліктами. У відповідь на заперечення божественності Духа пневматомахами чи македоніанами він першим з отців Церкви ясно проголосив, що Святий Дух є у повноті Бог, єдиносущний Отцю і Синові. Сам натхненний Духом Божим, втаємничений благодаттю у невимовне єднання трьох осіб Святої Трійці, святий Василій зумів відчути доречний момент та знайти належний спосіб, щоб із незрівнянною ясністю й точністю сформулювати засадничі категорії православного богослов'я: сутність та іпостась, у тісному зв'язку із таїною нашого спасіння та обоження людини у Христі.
Праці святителя Василія на віки постали критерієм істинності вчення, а його авторитет поширився далеко за межі його єпархії. Наче орел, що злітає вгору, Він наглядав за усім, захищаючи всі Церкви, які переживали лихий час, та покриваючи їх своїми крилами. Це змушувало його постійно подорожувати, коли ж він бував прикутий до ліжка численними недугами, святитель показував шлях спасіння у своїх дорогоцінних листах, що увійшли до скарбниці патристичної літератури. Після смерті невтомного захисника Нікейської віри святителя Афанасія Александрійського (373 року), Василій, слава якого дедалі зростала, відігравав роль маяка Православія і найвпливовішого речника Істини.
Попри таку активну догматичну творчість, Василій дуже уважно піклувався про свою паству, будучи отцем кожному зі своїх чад. Його милосердя до вбогих не мало меж. Продовжуючи справу, розпочату ще до прийняття архіпастирського сану, він збудував поблизу Кесарії величезну благодійну установу, «місто милосердя», назване згодом Василіадою. Там довкола храму групувалися лікарня, богадільня, лепрозорій, готель, школа, майстерні тощо. Святий намагався якомога частіше відвідувати це місце, сам доглядав за важкохворими, обіймав та втішав прокажених.
За свідченням преподобного Єфрема, коли Василій проповідував, сліпучо білий голуб нашіптував йому на вухо високі слова, коли ж святитель приносив Безкровну Жертву, він ставав схожий на вогняний стовп, що здіймався від землі на небо. Православна Церква досі звершує Літургію, укладення якої приписують святителю Василію, та вживає написані ним молитви, сповнені глибокого богословського сенсу. Також він сприяв закріпленню традиції святкувати пам'ять мучеників та вшановувати їхні чесні мощі.
Учитель усього всесвіту, світло православної віри, отець монахів, годувальник убогих, покров усіх, хто сподівається на Бога, святитель Василій постав досконалим взірцем єпископа, живим образом Христа. У Своєму угоднику Сам Христос поставав усім для всіх, промовляв у його словах і подавав людям скарби Своєї любові у справах святителя. Утім, будучи людиною, Василій знав і поразки, і наклепи, й усілякі скорботи. Попри всі його зусилля, розколи примножувалися настільки, що будь-хто інший на його місці впав би у відчай і втратив би надію бачити церковний мир. Лише за рік до його кончини ситуація почала змінюватися на краще. Після смерті Валента у поході проти готів 378 року на престол зійшов побожний Феодосій (379) й одразу почав виганяти аріан, повертаючи на кафедри православних єпископів. Але Василій на той час був уже виснажений багатьма хворобами й суворою аскезою. 1 січня 379 року він віддав Богові свою душу, так і не побачивши вінець своїх зусиль - ІІ Вселенський Собор у Константинополі (381).
Славу святителя виявило його поховання, на яке зійшлася величезна кількість вірних. Здавалося, що народ прийшов зустрічати Друге Пришестя Христа. Тоді відбулося чимало чудес. Згідно зі своїм іменем, що означає «царський», святий Василій тепер посідає царське місце серед отців Церкви, зовсім близько до Престолу Небесного Царя.
За матеріалами "Житія святих складені на Святій Горі Афон".