Ці нові апостоли народилися у ІХ ст. у шляхетній сім'ї у Фессалоніках, місті, розташованому на кордоні між народами, яке в цей час опинилося під помітним слов'янським впливом. З дитинства брати спілкувалися з численними слов'янами, які жили поблизу, вивчали їхню мову та знайомилися з їх звичаями.
Мефодій, старший брат, що народився у 815 році, мав спокійну й лагідну вдачу. Він здобув ґрунтовну юридичну освіту і рано виявив адміністративні здібності, тож йому було довірено керування провінцією, де селилися слов'яни. Однак через кілька років він відчув, що не хоче витрачати час на клопоти про те, що не має вічної цінності, і подав у відставку. Він втік від світу, як горобчик з мережі птахолова, і подався до відомого чернечого осередку на горі Олімп у Віфинії. Там Мефодій став зразковим монахом - не лише завдяки послуху й любові до молитви, а завдяки любові до читання.
Константин, що народився у 827 році, був обдарований від Бога винятковими пам'яттю та розумовими здібностями. Ще в дитинстві він, наче новий Соломон, побачив уві сні, що обручається не з прекрасною царівною, а з Божою Премудрістю. У чотирнадцять років хлопець вивчив на пам'ять поеми святителя Григорія Богослова і зі сльозами благав викладача навчити його давньої, гомерівської мови, щоб зрозуміти зміст цих творів. Слава про таланти юнака дійшла до могутнього логофета Феоктиста, який запросив Константина до столиці й особисто взяв опіку над ним.
Константин швидко завершив перший цикл освіти (тривіум) і долучився до вищих наук за допомогою провідних вчених свого часу - Лева Математика і святителя Фотія, ставши улюбленим учнем останнього. Фотій настановив юнака в істинній мудрості - "знанні божественного і людського, що навчає людину поводить в усьому за образом і подобою Творця". Тоді Константин отримав прізвисько "Філософ". Феоктист, фактичний правитель уряду за часів імператриці Феодори, пропонував юнакові шлюб із його племінницею і блискучу політичну кар'єру. Філософ подякував за пропозицію, але відповів, що прагне лише вдосконалитись у "науці" і повернути славу, втрачену праотцем Адамом. Він усе ж був змушений прийняти сан диякона і титул хартофілакса1 патріарха Ігнатія, — але незабаром подав у відставку і віддалився до монастиря на Босфорі (Кледіон). Там Константин зустрів поваленого патріарха-іконоборця Іоана VІІ Граматика і вступив у палку дискусію з ним.
Через шість місяців йому довелось повернутися до столиці й обійняти, за наполяганням Феоктиста, посаду професора філософії у Константинопольському університеті. У 851 році, хоча Константин мав лише 24 роки, імператор Михаїл ІІІ послав його з дипломатичною місією до халіфа аль-Мутаваккіля (847-861). Переговори швидко перейшли від політики до теології, і Константин із впевненістю давніх мучеників представив арабам апологію Святої Трійці та продемонстрував довершеність християнських звичаїв. Чудом уникнувши отруєння, він благополучно повернувся до Візантії. Коли кесар Варда вбив його покровителя, Феоктиста, щоб захопити владу (855), Константин знову залишив світ заради пошуків істинної мудрості. Цього разу він приєднався до брата на Горі Олімп, де вони вкупі віддалися навчанню та безмовній молитві.
У 860 імператор, за порадою Фотія, знову змусив Константина залишити усамітнення, відрядивши його з місією до хазарського хана2. Той просив послати до Хазарії освіченого проповідника для дискусії про віри з юдеями та арабами, які прагнули навернути його народ. У супроводі брата і пишного пошту Філософ вирушив у подорож, протягом якої він опанував гебрейську мову і чудесним чином отримав знання самарійського діалекту.
При дворі хана брати увійшли у тривалу полеміку з юдеями. Константин продемонстрував знавцям Закону світло Євангелія, завдяки чому чимало придворних вельмож прийняли християнство, а полонені християни отримали волю. Підписавши угоду про союз із хазарами, двоє братів вирушили додому, дорогою навернувши до Христа язичників Херсонеса Таврійського. У цьому місті їм вдалося чудесним чином віднайти мощі священномученика Климента Римського, частину яких вони взяли з собою.
Звітувавши перед імператором, Константин усамітнився для безмовної молитви у храмі святих Апостолів. Мефодій же відмовився від єпископського сану, який йому пропонували, але все ж погодився стати ігуменом монастиря Поліхроніон (чи Поліхніон), де тоді жило 70 ченців.
Це повернення до люб'язного їм спокою тривало недовго. У 863 році до Константинополя прибуло посольство від моравського3 князя Ростислава, який просив імператора надіслати йому єпископа і вчителя, який міг би їхньою мовою навчити їх основ християнської віри. Дехто з них вже прийняли християнство від франкських місіонерів із Баварії, але ці проповідники служили Літургію на латині, яку не розумів народ. Тому вони навернули до Христа лише небагатьох, тоді як більшість народу досі скніла в ідолопоклонстві. Михаїл ІІІ відповів: "Я не маю права керувати вашою вірою" і відмовився дати їм єпископа, бо не хотів узурпувати цей регіон, що належав до юрисдикції папи Римського. Однак він обіцяв надіслати до Моравії вчителів, здатних викласти спасенне вчення місцевою мовою, не нав'язуючи народові грецьку.
Константин Філософ був єдиною людиною, що мала усі якості, потрібні для цього завдання - не лише мудрість, але й знання болгарської мови й усіх провідних мов свого часу: грецької, латини, гебрейської, арабської (або, імовірніше, тюрко-хазарської), сирійської та самарянської. Філософ прийняв це завдання, як Боже веління, але попрохав часу на підготовку. Заглибившись, за своїм звичаєм, у молитву, він благав Бога відкрити йому абетку, яка б могла точно відтворювати звуки слов'янської мови. Як колись Закон було дано Мойсеєві підчас Богоявлення на Синаї і написано на кам'яних скрижалях рукою Божою (Вих. 31:18), так і Константин, наче новий Мойсей, сприйняв у одкровенні нову абетку, глаголицю, якою почав записувати свій переклад Євангелія від Іоана. В цей же час учень святих Кирила і Мефодія святитель Климент Охридський, на основі грецької та єврейської абеток розробив кирилицю, через яку слов'яни долучилися до цивілізованих народів, "що славлять Бога своїми мовами". За його ж допомогою святий Константин швидко переклав Євангельські читання на весь рік, Божественну Літургію, Часослов і Псалтир. Отже у 863 році візантійські місіонери відправилися до Моравії вже з усім потрібним для апостольської місії.
Проповідників прийняли з великими почестями при дворі Ростислава. Князь одразу доручив їм групу учнів, яких вони навчили нового письма. Вжиток слов'янської мови у богослужінні та проповіді, вірність цієї проповіді апостольському переданню та сяйво святості обох братів забезпечили швидкий успіх місії. Менш, ніж за три роки (863-866) вони зібрали більше сотні учнів, які поширили Благу Звістку по всьому царству.
Але цей успіх викликав заздрощі та протидію з боку франкських місіонерів. Побачивши, що візантійці затіняють їхню місію, баварці звинуватили їх у богослужінні слов'янською мовою, адже, як вони стверджували, служити можна лише грецькою, латиною і гебрейською.
Заклавши перші фундаменти своєї місії, двоє братів вирішили повернутися до Константинополя, щоб їхні перші учні прийняли священство. Але шлях був перекритий через загострення відносин між Візантією і Болгарією, тож місіонери подалися до Венеції, щоб дістатися в столицю морем. Поки вони очікували появи корабля, місцеве духовенство стало висувати до них ті ж звинувачення, що франкські проповідники. Справу було передано на розгляд папи Миколая I, який запросив братів до Рима. Вони прибули туди, принісши в дар Вічному місту мощі святого Климента, i народ зустрів їх з великим піднесенням. Папа Адріан ІІ, обраний по смерті Миколая, схвалив труди двох апостолів і урочисто поклав їх слов'янський переклад святих книг на престол церкви Санта-Марія-Маджоре, а їх опонентів оголосив прихильниками "тримовної єресі". Потім він сам висвятив на священників Мефодія і трьох їхніх учнів, і в наступні дні усі вони могли служити слов'янською мовою у кількох храмах міста.
У Римі Константин, виснажений подорожами і місіонерськими трудами важко захворів. 14 лютого 869 року, прийнявши схиму з іменем Кирил, він віддав Господу свою апостольську душу з молитвою про утвердження слов'янських народів у православній вірі. Його поховали з великими почестями у базилиці святого Климента, і згодом на його могилі стали відбуватися чудеса4.
Князь Панонії Коцель, із захопленням дізнавшись про візантійську місію у Моравії, забажав також протидіяти впливу на свій народ баварських проповідників із міста Пассау. Він запропонував проповідникам доручити їм п'ятдесят учнів. Невдовзі по смерті Кирила князь відправив посланців до Рима, просячи відрядити до них Мефодія. Папа Адріан схвалив це прохання. Після першої успішної місії Мефодій повернувся до Рима, де папа висвятив його на єпископа міста Сірмій (нині Сремска Мітровіца у Сербії) (870). До юрисдикції цієї кафедри, заснованої ще апостолом Андроніком, входила не лише Панонія, а й усі слов'янські народи Центральної Європи, наверненням яких мав опікуватись Мефодій.
У трудах і випробуваннях, не даючи собі відпочинку, святий продовжував справу євангелізації. Головним знаряддям його проповіді була Божественна Літургія слов'янською мовою, яка давала неофітам поживу, необхідну для духовного зростання. Він висвятив священників і дияконів і, завдяки своєму адміністративному таланту, створив канонічні приписи, за якими могла розвиватися нова Церква. Але коли він прибув до Моравії (873 рік), ситуація значно змінилася. Святополк I захопив владу, осліпивши Ростислава, і знов навернув свій народ до германського язичництва. Щойно прибувши, Мефодій був арештований і мав стати перед синодом у Баварії, який, після пародії на суд, ув'язнив святого у Швабії, у вежі, де він люто страждав від суворого клімату.
Лише через два з половиною роки папа Іоан VІІІ дізнався про цю ситуацію і домігся звільнення святого. Повернувшись до Моравії, Мефодій із подвоєним завзяттям взявся за місіонерські труди, не зважаючи на заборону служити Літургію слов'янською мовою. Він суворо докоряв Святополкові за його беззаконні вчинки і непримиренно постав проти хибного вчення про Філіокве, яке франкські клірики намагалися нав'язати моравам.
Франки донесли на проповідника у Рим; але Мефодій, звітувавши про свою діяльність перед папою (879), повернувся з тріумфом і з підтвердженням усіх своїх прав, поганьбивши наклепника - Вихінга, єпископа Нейри у східній Словаччині, яка перебувала під юрисдикцією Мефодія. Останній, однак, не припиняв інтриг і звинуватив святого у бунті проти імператора. Це нове випробування дало Мефодієві нагоду вчинити подорож до Константинополя, де повідомив імператорові Василію І і патріархові Фотію про результати місії та запевнив їх у своїй непохитній вірності (881). При дворі його прийняли з великою пошаною; імператор і патріарх цілком схвалили місію та перекладацькі труди нових апостолів.
Втішений підтримкою столичної Церкви, Мефодій повернувся до Моравії з учнями. Франкські клірики нарешті перестали займати їх, і вони могли в мирі та спокої продовжувати переклад церковних книг. За шість місяців Мефодію вдалося повністю перекласти Біблію. Також він переклав деякі патристичні та канонічні тексти усе необхідне, щоб слов'янська - Церква могла засвоїти спадщину візантійського християнства.
Коли ця праця врешті решт була завершена, Мефодій зібрав учнів і відслужив урочисту Літургію на честь святого Димитрія. Потім святий призначив своїм наступником святого Горазда, уродженця Моравії, який досконало оволодів грецькою. Благословивши царя і його народ, святий Мефодій мирно віддав душу Господу 6 квітня 885 року. Його поховання звершували грецькою, латинською і слов'янською мовами. Безліч народу зі свічами оплакували вчителя і доброго пастиря, який став усім для всіх, щоб привести всіх до спасіння (пор. 1 Кор. 9:22).
Смерть апостола слов'ян дала Вихінгові та його соратникам нагоду знову розпочати боротьбу з візантійськими місіонерами. Він викликав Горазда до Рима і, переконавши папу Стефана V у неправославності Мефодія, здобув грамоту, що давала йому повну владу. За підтримки Святополка, якого мало цікавили богословські питання, зрадник розпочав безжальні переслідування учнів Мефодія: Горазда, Климента і більше двохсот інших святих сповідників. Деяких побили і протягли крізь колючі зарості, молодших продали в рабство венеціанським купцям, інших заслали у віддалені кінці царства.
Горазду вдалося знайти прихисток у Польщі, іншим - у Богемії, а Климент, Наум, Сава, Ангеляр і Лаврентій подались до Болгарії, де цар Борис прийняв їх, як ангелів Божих. А їхні гонителі дочекалися праведного воздаяння за свої підступи, коли у 907 році Моравію захопили і спустошили угорці. Відтоді цей край остаточно підпав під латинське панування. Діяльність рівноапостольних братів, Кирила і Мефодія не залишила в цих землях жодного сліду. Однак за посередництвом Болгарської Церкви вона породила багату слов'яно-візантійську традицію, апогеєм якої стала культура Київської Русі після Володимирового Хрещення.
За матеріалами "Житія святих складені на Святій Горі Афон".
1. Керівник канцелярії патріарха
2. Хазари - народ тюркського походження, який тоді мешкав на північ від Каспійського моря і вже тоді сповідував юдаїзм. Зда- ється, цю місію ініціювали радше самі візантійці, щоб домог тися союзу з хазарами після атаки русів на Константинополь (860 p.)
3. Моравія - регіон, що приблизно охоплює сучасні Чехію і Словакію, впродовж попередніх століть був заселений слов'янськими племенами, що прийшли з півночі. По смерті Карла Великого (814) та розпаду його імперії вони заснували царство, що поступово зростало в могутності, Велику Моравію (846-856), яка об'єднувала Богемію та Словаччину. Сприйнявши німецький вплив, Ростислав все ж домігся емансипації від Франкської гегемонії, попри збройне протистояння з армією Людовика Германського, і звернувся до Візантії у пошуках не військового, а культурного і релігійного союзу.
4. Єдину частину мощів святого Кирила, що зберіглася до наших днів, папа Павло VI передав у 1976 році в дар місту Салоніки, де вони спочивають у храмі на честь святих братів.