Про першого з київських ієрархів, який загинув мученицькою смертю, святого Макарія, чия діяльність припала на другу половину ХV ст., відомо не надто багато. Все його життя проходило у Великому князівстві Литовському.
Вірогідно, Макарій походив із православного шляхетного роду, який займав високе положення у суспільстві Великого князівства. У 1487 році митрополит Київський Симеон (+ 1488) зробив Макарія, насельника Віленського Троїцького монастиря, архімандритом цього монастиря. У 2-й половині XV ст. суспільно-політичне та релігійне життя країни зосереджувалося у північній частині держави - в її столиці Вільні (Вільнюсі), Гродному, Новогрудку (де була резиденція Київського митрополита) тощо, оскільки південь потерпав від нападів озброєних орд з територій, підконтрольних Кримському ханству.
На посаді настоятеля столичного Троїцького монастиря Макарій став одним із найбільш шанованих представників православного духовенства в литовсько-руській державі. Коли наступник митрополита Симеона митрополит Йона (Глезна, 1492-1494 рр.) завершив свій земний шлях, постало питання про обрання наступного митрополита. Обрання митрополита Київського і всієї Русі передбачало формальні процедури (вибір єпархіальних єпископів затверджувався Великим князем Литовським та благословлявся Константинопольським Патріархом) та консенсус впливових православних мирян - представників давніх князівських родів і заможних ктиторів монастирів. Авторитет святого Макарія був настільки високий, що обрання та зведення його у єпископи відбулося досить швидко, уже на початку 1495 року. "Зібрались тоді, - каже Супральський літопис, - єпископи: Володимирський Вассіян, Полоцький Лука, Туровський Вассіян, Луцький Йона - і поставили архімандрита Макарія митрополитом Києву і всій Русі, а до патріарха за благословенням послали старця Діонисія і Германа диякона-інока".
Отже, для повноправного вступу в повноваження Митрополита Київського і всієї Русі необхідним було затвердження Константинопольським патріархом, особлива благословенна грамота з печаткою. Її привіз у Вільно восени 1496 року від патріарха Нифонта його довірений посланець Йоасаф. Однак він застеріг очільників русько-литовського православ'я від подібних кроків надалі: "Наперед не поставляйте митрополита, перш ніж отримаєте від нас благословення, хіба що у випадку великої потреби". Але, згідно з літописом, пояснення єпископів про нагальну потребу вибору митрополита патріаршого посланця задовольнили.
Керувати Церквою митрополит Макарій мусив у обставинах, коли для влади пріоритетом було католицьке віросповідання. Князь Олександр Ягеллончик на початку правління (1492-1506 рр.) був толерантним до православних, але потім став на боці католицьких єпископів у їх намірах зміцнити свій вплив на традиційно православних землях. 3 дипломатичних підстав у 1495 році він уклав шлюб з донькою князя московського івана III Єленою. Однак Макарій, на той час уже наречений митрополитом, не був запрошений на вінчання. У таїнстві, звершеному за латинським обрядом, взяв участь тільки священник Фома, що приїхав у почеті Єлени з москви.
Ставши Митрополитом Київським, святий Макарій найпершим обов'язком вважав відвідати стародавню кафедру і серце Київської церкви, прагнучи повернути туди резиденцію митрополита. Наприкінці ХV століття поїздка з Вільно до Києва становила серйозну небезпеку. Хоча центральна влада тримала Київ під особливим контролем (у ньому правив поставлений князем воєвода), південні кордони князівства були беззахисними. Татарські озброєні загони регулярно спустошували Київщину, нападали на Волинь, Полісся та Галичину. Однак митрополит Макарій уже в першу весну свого архипастирського служіння у 1497 році відважно вирушив до древньої столиці. Радше за все, подорож почалася після Великодня. Пливучи з супутниками річкою Прип'ять, святий в останній день квітня, шостої Неділі після Пасхи, зупинився у селі Скриголов (Стриголов)1, а наступного дня благословив звершити в сільській церкві Літургію.
Уже як служба Божа розпочалася, прийшла страшна звістка про наближення татар до села. Коли це передали святителю, він, згідно з переданням, відповів: "Рятуйтеся, дітки, а мені не можна, я віддаю себе волі Божій". Злочестивці, увірвавшись у храм, сплюндрували його і умертвили святого. Коли татарські загони відійшли, люди стали шукати тіло мученика і знайшли його за селом. Вбивці відтяли у святого голову і руку. Можливо, це сталося тому, що святитель міцно тримав у руці святу чашу, і злочинці не змогли її просто відібрати.
Нетлінне тіло священномученика Макарія з усіма почестями перевезли до Києва і поклали у Святій Соофії, куди митрополит так мріяв потрапити. Його святі мощі, разом із святинями Свято-Успенської Лаври, стали одним із важливих місць пошанування. Протягом століть їх відвідували численні паломники, зокрема про них згадує відомий дипломат і мандрівник Еріх Лясота (у 1594 році). У ХVІІ стотлітті ієромонах Києво-Печерської Лаври Афанасій Кальнофойський у книзі Тератургіма описує диво, що відбулося у Софійському соборі 1625 року. Двоє православних шляхтичів, проїжджаючи повз напівзруйновану Софію, яка тоді належала Київській унійній Митрополії, спостерегли велике світло у соборі і почули дивовижний спів. Через тріщини у стінах вони побачили півчих y 6iлих ризах, хоча вхід у храм був завалений камінням. Збентежені, вони поспішили з цією новиною до православного митрополита Йова (Борецького). Той підтвердив, що також бачив у соборі світло і передрік, що Софія повернеться до православних. Так і сталося у 1633 році, коли король Владислав IV видав привілей митрополиту Київському святителю Петру (Могилі) щодо належності Софійського собору православним.
Митрополит Йов Борецький (1620-1631 рр.) увічнив пам'ять свого попередника, і з 1621 року митрополита Макарія стали вшановувати в лиці святих. Пам'ять священномученика спершу відзначали разом зі святим Макарієм Великим [1 лютого], а з 1827 року її перенесли на день загибелі святого - 14 травня (за юліанським календарем).
У 1947 році Київський митрополит Іоан (Соколов) разом із настоятелем кафедрального Володимирського собору протоієреєм Костянтином Ружицьким перенесли мощі святого Макарія з Софійського собору, куди на той час був обмежений доступ, до Володимирського собору, де вони перебувають до сьогодні.
За матеріалами "Житія святих складені на Святій Горі Афон".
1. Скриголов (раніше Стриголов) - село у Білорусі, в Гомельській області у ХV ст. Стриголов належав до Київського воєводства.