Святині Вінниччини
  • Ікони
  • Відомості про ікони
  • Калинівський хрест
  • Поезія про Калинівське Чудо
Подробнее

Історія ікони Божої Матері «Зиновинська»

Чудотворна ікона, названа по селу, де народився й жив Владика Модест і де відбулося чудо його зцілення, багатьом зараз відома. Усе життя Владика зберігав у серці своєму пам'ять про несказану милість Богоматері, Яка дарувала йому чудесне зцілення. В знак подяки про чудо Владика прийняв рішення побудувати величний храм у рідному селі Зиновинці Літинського повіту Кам'янець-Подільської єпархії (нині с. Шевченка Літинського району Вінницької області України), присвятивши його Живоначальній Трійці. В 1890 р. на парафіяльному цвинтарі над могилами батьків преосвященного Модеста була зробле¬на закладка собору. У його фундамент вклали срібний хрест із мощами святих і кілька каменів з Елеонської гори в кипарисовому ящику. Кам'яний собор прикрасили витонченими карнизами й пілястрами. На куполах засяяли золоті хрести, на дзвіницю були піднято 11 дзвонів, найбільший з яких мав вагу 1200 кг.

Над розписом собору трудилося п'ять іконописців під керівництвом почаївського ієромонаха Паїсія, відомого в XIX столітті іконописця. По своїй архітектурі храм був близький до житомирського кафедрального собору, що зберігся до нашого часу.

Храм мав два престоли: головний - на честь Пресвятої Трійці, й малий, теплий - на честь Покрова Божої Матері. В 1895 році собор був освячений, туди хресним ходом перенесли чудотворний образ Зиновинської Божої Матері, і встановили у виготовлений для нього золочений різьблений кіот. Ікону покрили дорогою срібнопозолоченною ризою, прикрашеною дорогоцінними каменями. Преосвященний Модест до кінця днів своїх зберігав при собі список із цього чудотворного образу, а після його смерті список з ікони був переданий храму, у якому стали зберігатися обидві ікони - оригінал і копія.

Це незвичайні ікони, на обох Богородиця зображена із заплющеними очима. Фахівці вважають, що Зиновинська ікона Божої Матері була написана на початку XVII століття й відноситься до рідкіснихх в українській іконографії зображень Богоматері «Виховання» або «Аравійська». З історії святині відомо, що ікона написана простим благочестивим жителем села, ймовірно, іконописцем, тому що образ викона¬ний на високому художньому рівні.

В 1935 році було ухвалене рішення про знищення Свято-Троїцького собору. За свідченням старожилів, протягом перших трьох днів руйнування собору ч¬дотворна ікона світилася чудесним світлом. З неї зняли дорогу ризу й разом з іншими іконами звалили в капличку на цвинтар. Одна із місцевих жительок., Євдокія Дрійчук, забрала чудотворний образ у свій будинок. Інша селянка забрала копію чудотворного образу і використовувала його в господарстві як ляду для кагату, куди скидали картоплю. Пам'ятаючи про головну святиню села, парафіянка храму Євдокія Дрійчук умовила сусідку віддати їй ікону й до кінця своїх днів таємно зберігала обидві ікони у своєму будинку. Довгий час Зиновинська ікона вважалася безповоротно загубленою.

Один місцевий житель, щоб зберегти хоча б обрис величного собору, однієї ночі по периметру храму обсадив його фундамент соснами. Сьогодні ці сосни виросли. Але якщо зайти вглиб цієї посадки, опинишся начебто усередині храму. Так і є: тут був престол, а тут - вівтар. А тут ще й сходи залишилися. Але комуністи не просто зруйнували храм. На місці вівтаря вони поставили погруддя Леніна. Постамент його й дотепер стоїть в заростях «соснового храму». Біля дороги віруючі поставили хрест, щоб позначити місце собору.

Наші дні...

Пройшло сімдесят років, перш ніж Пресвята Богородиця знову явила Свій образ, сотворивши нове чудо. У грудні 2004 р. під час Різдвяного посту (саме тоді, коли у Вінниці перебувала кровоточива Державна ікона Спасителя), раптом хранителька ікони, псаломщиця Зінаїда Сєрова (дочка Євдокії Дрійчук) побачила: ікона Божої Матері відкрила очі. Жінка нікому не сказала про це, тому що не прагнула, щоб у селі говорили, що вона «свята підлесниця», мовляв, у неї навіть ікони очі відкривають. Сказала тільки дочці колишнього церковного старости.

Та й розповіла священику, що є в селі чудотворна ікона, і ніхто не знає, яка в неї назва. І молодий священик, ієрей Володимир Кищук, три дні гаряче молився Господу: якщо на те Його воля, те нехай ікона вернеться в храм. Якось він сказав Зінаїді, що прагне знайти чудотворну ікону. А жінка у відповідь: «Навіщо вам шукати? Вона в мене». Священик сказав, що ця святиня повинна вернутися в храм, це знак того, що Матір Божа посилає нам благодать і знак для покаяння, особливо в цей час. І жінка погодилася відда¬ти цю ікону в церкву. Коли ікону переносили в храм, жінка похилого віку страждаюча важкою хворобою ніг, приклалася до чудотворного образу й наступного дня відчула себе зціленою. Зі слів священика це не єдине зцілення, що сталося в наш час.

Два роки чудотворна Зиновинська ікона Божої Матері перебувала в с. Шевченка в храмі Усікновення глави Іоанна Предтечі, улаштованому в старій хаті. Поруч із чудотворним образом стояв його список, що раніше належав Преосвященному Модесту, що й уже зберігався в храмі - «Чому в Богородиці очі закриті?» - було перше, що запитав молодий священик, який в 2004 р. прийняв прихід. Завдяки збереженому списку видно чудо, що звершилося: відкриті очі Богоматері на чудотворному образі й закриті - на стародавньому списку.

Щосереди й щонеділі священик проводив водосвятний молебень. У зошиті фіксувалися всі випадки зцілення й допомоги після молитов перед образом. Під склом на іконі висіли сотні дарунків від зцілених - золоті й срібні хрес¬тики, ланцюжки й обручки. А після свята Трійці, у День Святого Духа, в українське село Шевченка з'їжджалися тисячі прочан з усією України, Росії, Білорусі, Молдови.

Через два роки після того, як Зиновинська ікона чудесним чином відкрила очі, невідомі зловмисники підпалили церкву. Храм вигорів повністю, пропа¬ла безліч стародавніх ікон і книг, усі лампади тріснули від високої температури. Але, на щастя, Зиновинська ікона уціліла! Слідство встановило, що невідомі розбили вікно, жбурнули усередину приміщення 10-літрову каністру із соляркою, підпалили смолоскип і кинули його слідом. А самі втекли на машині. За два тижні до пожежі церкву обікрали, але винесли тільки те, що потрібно для здійснення богослужінь і без чого неможливо провести службу. Очевидно, приходили й за іконою, але по Божій милості в той час Зиновинська перебувала в сусідньому районі. Тим вечером її повинні були привезти назад, однак усі бажаючі не встигнули прикластися до образу, і його залишили. Зловмисники, звичайно, цього не знали. Через чотири дні секретар храму Галина Плюта наткнулася на поліетиленовий мішок для сміття, де лежала стародавня лампада й записка: «По проханню повертаємо лампаду, щоб горіла». Настоятель звернув увагу на красномовне останнє слово й благословив виносити на ніч чудотворну ікону із храму. Про це ніхто, крім декількох парафіян, не знав. А через два дні церкву спалили... Це зробили не місцеві жителі, адже в селі ніхто не користується сміттєвими пакетами. Та й вилити на підлогу 10 літрів солярки ніхто собі отут не дозволить: кожний літр на вагу золота.

Місцеві жителі вирішили, що згорілу церкву, яка була в житловому будинку, відновлювати не будуть. Постановили влаштувати церкву в колишньому архієпископському будинку. У селі дотепер зберігся будинок Костянтина Стрельбицького, де зупинявся його син Преосвященний Модест. У цьому будинку розташовувалася контора колгоспу, а потім будинок був переданий православній громаді села. До пожежі там планували створити православне сестринство...

Подробнее

КАЛИНІВСЬКЕ ЧУДО

Після драматичного для Церкви 1917 року, коли революція поставила Православну Церкву - моральну опору закону - поза законом, почалися масові жорстокі репресії, переслідування та відкриті гоніння на церковну ієрархію і віруючий народ. В ці нелегкі часи на території Поділля завдяки чудесним явленням відбулось велике духовне піднесення, яке згодом переросло в потужний релігійний рух. За своїми масштабами і морально-духовним впливом це явище було унікальним. Центром подій став Калинівський хрест. Багато важливих фактів, що стосуються тих подій, до недавнього часу були «незачепленою цілиною», забороненою і небезпечною темою.

 

Звичай ставити хрести на Русі бере початок з глибокої давнини. Наші предки встановлювали хрести на особливих пам'ятних місцях, поблизу сіл і міст, щоб, йдучи в дорогу чи повертаючись в село, людина могла вознести молитву Богу. Хрести також ставили, виконуючи дану Богові обітницю.

 

Встановлення поклінних хрестів нерідко супроводжувалось чудесами. Вважалося, що з освяченням хреста освячується і очищається від всього нечистого і вся місцевість. Тому поклінний хрест сприймався як духовний щит від ворогів видимих і невидимих. З часів Древньої Русі їх встановлювали поблизу в'їзду в місто чи село.

 

Особливий зміст мала традиція ставити поклінні хрести на перехресті доріг. Перехожі і проїжджаючі , перебуваючи в дорозі, могли помолитись або ж просто перехреститись і попросити Бога про допомогу й захист.

 

Що ж стосується Калинівського хреста, то він був встановлений одночасно і на перехресті, і на в'їзді до населених пунктів: Калинівки та Сальника. Перекази, записані сучасними дослідниками про те, що хрест був поставлений на могилі трьох купців, вбитих розбійниками, є безпідставними. По-перше, тому що на перехрестях доріг ховали лише самовбивць, чародіїв і розбійників; по-друге, ні в архівних документах, ані в пресі того часу про це не згадується; по-третє, ніхто з місцевих старожилів не пригадує ніяких могил. Отже, хрест міг там стояти з давніх часів. Але існують й інші перекази. Один з найпоширеніших серед місцевих жителів описується нижче.

 

В одного із жителів с. Сальника не було дітей: чи їх вбили, чи їх взагалі не було - точно не відомо. Людиною він був віруючою і тому журився, що не буде кому за нього помолитися після його смерті. Він вирішив поставити хрест на роздоріжжі та викопати криницю, щоби перехожі могли помолитись, втамувати спрагу і його пом'янути. За одними переказами це був 1918 рік, за іншими 1922 рік, а ім'я того чоловіка Іван Денисов.

 

Хрест цей був дерев'яний, висотою 6 метрів, повернений на схід. На західній стороні хреста була закріплена ікона «Розп'яття з предстоящими», написана по блясі [10] масляни¬ми фарбами, а на східній - ікона Пресвятої Трійці. Криниця біля хреста була вузенька, з жолобами. Хрест на той час був розташований за дві версти від Калинівки, але стояв на землі с. Сальника.

 

За свідченнями очевидців і за архівними матеріалами тодішніх органів безпеки, 7 липня 1923 року в суботу сталося чудо. Того дня двоє чи троє червоноармійців їхали по дорозі з Вінниці на Калинівку й зупинились біля хреста напитися води. Один із солдатів, напідпитку та, вочевидь, перебуваючи під впливом атеїстичного дурману, відкрив по хресту стрілянину із гвинтівки. Як розповідає лист червоноармійцю Іркутської конвойної команди військ ДПУ Сибіру Григорному від його батьків (серпень 1923 року), вистрілив він 24 рази, але жодного разу не поцілив у розп'яття, «а всі ці кулі падали біля цього хреста на землю, а як вистрілив у 25 раз, то влучив у праве плече Ісуса Христа, і потекла кров» (рос.) [1, с.92-92]. За свідченням преси того часу, у червоноармійця, який стріляв, відняло руку[10]. Потім, прийшовши до тями, він з матір'ю цілий місяць стояв під хрестом і просив у людей молитов, щоб Господь простив йому цей гріх.

 

Про це диво швидко стало відомо місцевим жителям, і вже наступного дня прийшли вони на це місце зі священиком с. Сальника У. Свінцицьким, щоб помолитися. Під час цієї першої служби, як свідчить цей же лист, «з'явилась на небесах ікона - зображення Матері Божої і стояла 3 дні. 1-й день сяяла, як сонце, а потім (стала) невиразна»[1, с.92]. Згодом сюди йшли хресні ходи з усієї округи і навіть з усієї України. Вже через тиждень до хреста прямували люди з Київщини, Волині, Галичини, не кажучи вже про Поділля. Православний люд приїхав потягом із Польщі, але вагони оточили солдати і не випускали прочан навіть на перон. Люди молились, дивлячись з вікон вагонів у напрямку хреста. Сюди прийшли хресні ходи з Києво-Печерської лаври на чолі з монахами, приїхали ченці з Почаєва. В окремі дні біля Хреста служили більше ста священиків. Почався збір коштів на спорудження на полі біля Хреста монастиря, присвяченого Страстям Христовим.

 

Атеїстична влада спочатку не знала, як правильно зреагувати на таку подію. Не могли терпіти самого факту дива та релігійного піднесення народу, але й боялися вживати кардинальних заходів через велике скупчення віруючих. У секретному циркулярі зазначалось, що потрібно зосередити максимум уваги і сил на релігійному русі, пов'язаному з чудесами, але «не виходити в методах боротьби за рамки». Також особливо наголошувалося, що «на цій справі легше за все зробити помилку і навіть зламати собі шию»(рос.)[4, с.2].

Калинівське чудо місцеві чиновники намагались представити, як вмілу релігійну агітацію попів і церковників.

 

Преса того часу постійно друкувала різні провокативні статті та карикатури на хрест, священиків, вірян, намагаючись таким чином підірвати авторитет Церкви.

 

Біля хреста була виставлена на три тижні охорона з 12-ти червоноармійців, як свідчить вищезгаданий лист «доки не приїхала з Центру Комісія і обслідувала і визнала, що (рідина) є істинна чиста кров Ісуса Христа і забрала цю кров і кудись відправила» (рос.)[1, с.92]. Цей лист був написаний в другій половині серпня, напевно його автори об'єднали події, які відбулися до того часу.

 

Так, спочатку обслідували хрест виконуючий обов'язки голови Калинівського райвиконкому Горловський та фельдшер Мурований. Вони 27 липня 1923 року взяли зразок речовини з хреста «на гігроскопічну вату розміром 3x4 см.» [1, с. З], загорнули в іншу чисту вату і відправили на експертизу. За свідченням очевидців, фельдшер Мурований, який повинен був заради своїх інтересів засвідчити фальсифікацію, «в присутності багатотисячного натовпу заявив, що кров справжня, а чи вона справді потекла з пробоїни чи нею її мазнули, не знає» [ 9]. За що, мабуть, був покараний, так як його з того часу ніхто не бачив.

 

Пізніше, 1-го серпня 1923 року, спеціальною постановою Подільського Губвиконкому була створена комісія, яка мала розслідувати всі випадки виникнення чудес. У секретному документі давалась інструкція щодо складу і дій перевіряючих. А саме, щоб в склад комісії входили представники від влади, лікарів, духовенства і мирян того приходу, де з'явилося «чудо»; висилати комісію на місця для широкої публічної експертизи; викривати ініціаторів «чуда» і їх спільників; вживати заходів щодо усунення чуток про чудеса; і про все доповідати Губвиконкому [1, с.2].

 

До складу комісії увійшли Петров, Шехватов, Нечай від Губвиконкому, Сідельнік від відділу управління, двоє лікарів, три священики та двоє представників від мирян Калинівського району. Головою комісії був призначений секретар Вінницького окрвиконкому Іван Грабовський. Ця комісія прибула до хреста на свято пророка Іллі (2 серпня), людей в цей день там було понад 15 тисяч. Оголосили постанову про організацію комісії та перевірку чуда і приставили драбину до хреста. Першим поліз оглядати чудо єпископ автокефальної церкви Павло (Погорілко), і не випадково, тому що розраховували, що його свідчення буде мати вплив на віруючий народ. Він декілька хвилин оглядав і заявив, що «під діркою від кулі є слід, де текла ржавчина» [7]. Так само зробили і священик Преображенського собору А. Юнак, і лікарі. В акті комісії після огляду зазначалося: «Фарба на іконі в багатьох місцях поржавіла, поржавіли і ті заглиблення, що виникли від удару дробу чи картечі з рушниці.

Від дощу, що скісно падав на ікону (дощі за останній час йшли досить рясно), іржа розчинялась і струмочками спливала по іконі, від чого утворилась повздовжня смуга.

 

Сліди цієї смуги помітні особливо під дірою від кулі, з якої міг витікати розчин іржі, що виник з другого, не пофарбованого і особливо заржавілого боку ікони, що могло викликати враження засохлого струмка крові» [7]. Акт підписали Іван Грабовський, єпископ Павло (Погорілко), протоієрей Антоній Юнак, Михайло Петров, Василь Стрельчин, Сідельник, Нечай та лікар Федоров.

 

Слід відзначити, що в цей час стояла посуха, опадів не було протягом місяця і люди в молитвах просили дощу, щоб уникнути голоду. Комісія, виконуючи наказ, визнала, що на хресті сліди від іржі. А от для тих, в кого не було сумнівів у тому, що це дійсно кров, розпустили неймовірні чутки про те, що церковники просвердлили хрест в середині й по трубкам пускають курячу чи кролячу кров [8].

 

При уважному розгляді цих версій походження чуда видно їх упередженість та безпідставність. Але все-таки офіційна версія була така: рідина, що витікала з хреста, - це іржа. Так, в акті експертизи, проведеної на замовлення влади, зазначалося, що «досліджувана фарбуюча речовина крові в собі не містить, як людської, так і крові якої-небудь тварини» (рос.) [1, с.8]. Також зазначалось, що при хімічних пробах знайдено сліди заліза. Експертизу проводили професор І. Кияницин та лікарі І. Ковальов і Л. Федоров.

 

Ні результати експертизи, ні переконання комісії бажаного результату не мали, віруючий люд продовжував йти до хреста. Біля нього навіть поставили огорожу щоб його не зламали через тисняву. Серед людей спостерігалось велике релігійне й духовне піднесення. Продовжували йти паломники з усіх куточків України. Вірян біля святині було так багато, що хворих передавали по головах людей, щоб вони отримали зцілення, приклонившись до хреста.

 

В рапорті начальника Калинівської райміліції зазначено, що 2 серпня до хреста «повинно прибути більш ніж 80 духовних процесій» [1, с.1]. Люди, які жили в навколишніх селах, годували й приймали на ніч паломників. Багато людей проводили декілька днів біля хреста просто під відкритим небом. Служби відправлялися цілодобово. Віряни з сусідніх районів намагалися чимскоріше здати обтяжливі податки, щоб піти в Калинівку помолитися [2, с.92]. За свідченням документів відділу управління, біля Калиновського «чудесного» хреста 26-27 вересня перебував «натовп чисельністю до 25 тисяч чоловік. Святкують по старому стилю «Воздвиження Хреста Господнього»» [1, с.91]. Також зазначалося в одному з документів, що в Калинівському районі сектантство, яке тут мало місце, втрачає своє значення та вплив на народні маси [2, с.91]. Слід також відмітити, що Калинівський хрест був першим чудом, слідом за яким відбулося масове оновлення та мироточіння ікон у всьому районі й за його межами.

 

Атеїстична влада, зрозуміло, не могла цього терпіти, тим більше, що були вказівки Подільського Губвиконкому, в яких говорилося: «Проводити й надалі методи боротьби з релігійним рухом, шляхом притягнення стійких, свідомих незаможників в цю боротьбу, після індивідуального їх опрацювання.

 

До початку і розвитку руху, вислати священиків і прислужників духовенства, які заохочували і організовували в минулому релігійні рухи.

 

Вислати політично неблагонадійний елемент з районів, заражених релігійними віруваннями, і тих, які проявили себе, як противники Радянської влади» [5, с.232].

 

За розповідями старожилів, біля Калинівки були розставлені пости комсомольців, які запитували всіх, хто йшов від хреста, що вони бачили? Тих, хто відповідав, що не бачив нічого чудесного, відпускали, а тих, хто відповідав, що бачив кров на хресті, забирали. Ці та інші заходи були досить дієвими. Так, вже в жовтні 1923 року Подільський Губернський відділ ДПУ у своєму зведенні повідомляв: «Калинівське чудо» йде до кінця. Біля хреста бувають ще декілька десятків людей. У ніч на 23 (вересня) нами проведена операція по вилученню тих, провокували та агітували за «Калинівське чудо». Арештовано до 40 осіб» [2, с.91]. Не дивлячись на репресії, потік паломників до святині не припинявся навіть після того, як в ніч на 1 жовтня прострелена ікона зникла з хреста. Влада розпустила слухи , що її вкрали убогі інваліди, яких там було багато. В зведенні відділу ДПУ за 24 жовтня писалось: «Біля Калинівського хреста скупчення селян продовжується, особливо з суботи на неділю» [2, с.91]. Бачачи це, влада зробила рішучі кроки для припинення релігійного руху. Так, на початку листопада, вночі хрест було зрізано та знищено. Криницю засипано. Спиляний місцевими безбожниками хрест, за одними переказами, був кинутий до криниці і засипаний, за іншими - спалений, або ж взагалі вивезений. Місце, де стояв хрест, приєднали до поля.

 

В 1924 році пшениця, посаджена на місці зрізаного хреста, зійшла у формі знищеної святині. Як тільки це явище здобуло розголосу, то влада цей феномен також ліквідувала [5, с.231]. Але і цього року паломництво продовжувалось, що підтверджують документи: «особливо в березні і квітні спостерігались ознаки відновлення паломництва і робота по виготовленню і встановленню нових хрестів. Вжитими заходами ініціатори були виявлені. Хрести вилучені. Паломництво припинилось » [3, с.241].

 

7 січня 1924 року у Вінниці розпочався суд проти головних свідків Калиновського чуда. На лаві підсудних, як зазначала більшовицька преса, сидів 31 громадянин - члени церковної влади с. Сальника, селяни-куркулі і кілька священиків. Серед підсудних був селянин-куркуль, на землі якого стояв Калинівський хрест. Прізвище цього селянина Міняєв. Також відомі прізвища священиків Свінцицького, Шереметинського, Кодоковича, Данилевського, Ілінського, Смеречинського, Ятвинського, Коцюбинського, Ткачука, дячка Чернова, селян Лихогляда, Квасниці...

 

У газеті «Червоне село » за 16 лютого 1924 року зазначалось, що суд виправдав шістьох обвинувачених, тринадцятьох засудив до позбавлення волі на різні терміни; шістьох обвинувачених визнав винними, але звільнив від позбавлення волі, заборонивши їм впродовж трьох років проживати на Правобережній Україні. Решті осіб, враховуючи їх «темноту і малосвідомість», суд призначив умовну кару. У числі висланих був і Сальницький священик У. Свінцицький, який помер у 1927 році після повернення із заслання.

 

Та віруючі не забували про Калинівське чудо, хрести встановлювали і після війни, і в 60-ті, і у 80-ті роки, але стояли вони не довго. Так, у 40-х роках, під час голодомору, стараннями віруючої вдови Анастасії Зубко з села Сосонки, був встановлений хрест. Вона, в ті важкі часи, продала свою корову і на ці гроші замовила хрест. Розповідають, що нести його зібралися віруючі зі всіх навколишніх сіл. Святиню несли на рушниках чоловіки, попереду них йшли діти з квітами та духовенство. Хрест був встановлений на тому ж місті, де сталося диво. Але через певний він був спалений.

 

Світло дива Божого дійшло і до наших днів та зігріло наші серця. В кінці 1992 року було встановлено три хрести, з яких два зникло, а третій був згодом перенесений до Свято-Параскевинського храму м. Калинівки. У 1993 році очевидцю чуда, глибоко віруючій людині жителю с. Сальника Івану Касинюку тричі снився один і той самий сон про те, що він повинен поставити хрест. За допомогою священика м. Калинівки протоієрея Володимира Розмана був встановлений новий семиметровий дубовий хрест з розп'яттям. За ініціативою священика с. Сальника протоієрея Василя Кушніра була викопана криниця. Також з часом була побудована каплиця біля хреста, а в 2000 році побудували скляну галерею над святинею, приєднану до каплиці. У 90-х роках, з благословення митрополита Вінницького і Могилів-Подільського Макарія, також відновили традицію хресних ходів до Калинівського хреста, започатковану ще в 20-х роках.

 

Майже всі будівельні роботи були проведені за кошти благодійника, уродженця м. Калинівки, а нині жителя Києва, академіка інноваційних наук, професора Володимира Сергійовича Пилипчука. Він зі своєю дружиною Марією Владиславівною опікувався та виділяв кошти і на будівництво Свято-Параскевинського храму міста Калинівки, і на його оздоблення. Основні роботи по підготовці до хресної ходи на честь 90-ї річниці Калинівського чуда проведені також за його кошти.

 

Значення Калинівського чуда безмежне, як і для його сучасників, так і для нових поколінь. Для людей того часу це була милість Божа, послана для покаяння і виправлення, тому що багато з них спокусились, піддались атеїстичному духові і відступили від Бога. Калинівське диво послужило основою для духовного і релігійного відродження, та, можливо, врятувало віру та Православ'я на Поділлі в той час. Народ і духовенство йшли навіть до смерті за правду і за свою віру, ймовірно серед них є багато мучеників і сповідників, доля яких потребує окремого дослідження.

 

У будь-якого дослідника Православ'я на Поділлі не буде повного уявлення про його історію, якщо він не знатиме обставин Калинівського чуда. Слід відмітити, що історія Калинівського хреста не закінчилась. Зараз, як і в ті часи, відбуваються зцілення, які ще потрібно буде описати, і до сьогодні там, де була пролита Христова кров, відчувається особлива Божа присутність.

 

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА
1. Державний архів Вінницької області (далі - ДАВО). - Ф. Р-595. - Оп. 9. - Спр.5; З.ДАВО. - Ф. Р.-925. - Он. 8. - Спр. 55;
4. ДАВО.-Спр. 73;
5. ДАВО. - Спр. 74;
6. Завальнюк К., Стецюк Т. Релігійні «чудеса» на Поділлі (20- ті роки XX століття) // Історія релігій в Україні. - Львів, 2007;
7. Калинівська чудасія // Червоне село. - 1923. - 8 серпня;
8. Калинівське чудо святкує 80-ліття // Панорама. - 2003. - 5 липня;
9. Коломієць І. Хрест, що оберігає село // Подільська зоря. - 1998.-27 листопада;
10. Эпидемия чудес // Робоче-крестьянская газета. -1923. №93.

Подробнее

Псалма

(складена людьми у 1923 році)

 

В Калинівці на горбочку
Чистить солдат гвинтівочку.
Ой чистить він, вичищає,
На хрест Божий приціл має.

 

У хрест Божий дерев'яний
Як вистрілив - зробив рану,
Полилася кров рікою,
Кров червона із водою.

 

Коло нього його мати
Стала сина проклинати.
Було сину не родитись,
Щоб весь мир розбудити.

 

Не плач, мамко, що родився,
Що весь мир розбудився,
А то були вже заснули
За хрест Божий вже забули.

 

І до церкви не ходили,
Малих діток не хрестили,
Малих діток не хрестили
- По театрах все ходили

 

А театри плохі штуки
- На тім світі страшні муки...

 

 

 

РОЗДУМ БІЛЯ КАЛИНІВСЬКОГО ХРЕСТА

Олександр Герасименко (м. Вінниця, 2013 р.)

 

Кінчалась ніч, і хресний хід
Вінчала Божа літургія.
В цю літню ніч весь Божий світ
Єднала радість і надія.

 

Земля раділа й небеса,
А в душах було чисто й біло.
Я глянув вгору на хреста
І в серці щось мов защемило...

 

Я ще раз глянув на хреста,
І в голубінь минулих років
Золотокрилий дивний птах
Мене поніс кудись високо.

 

В той чорний день, в ту чорну мить,
Коли стріляли у Христа.
Мені болить, трава шумить,
І кров така густа-густа,

 

Тече червона, пречервона,
Безсмертна, праведна, свята...
І залунало наче в дзвони:
Всі до хреста, всі до Христа!

 

А кров текла все і текла,
І люди йшли все без упину.
І розтеклась та кров жива,

По цілій нашій Україні.

 

А дні ж які! А вже в полях
Хліба добірні колосились.
А кров текла все і текла
Й на землю тихо-тихо лилась.

 

А із землі у небеса
Лилась молитва без упину,
За милість Божу до всіх нас,
За нашу бідну Україну.

 

За безталанний рідний край,
Що в революціях заплутавсь,
Шукав примарного добра,
І тільки мучився і змучивсь.

 

І що шукав - чи ж відав сам?
І що знайшов - чи ж добре знав?..
В полях червоная роса
І куль там більше ніж зерна.

 

А ясні очі у Христа,
Повиті тугою глибокою.
О краю рідний, чом ти став
Для Бога другою Голгофою?!

 

У вирі злоби і гріхів
Ми вже не чули Боже слово,
А Бог до нас заговорив
На мові крові, крові, крові.

 

О, милосердний наш Господь!
Ти знов дивуєш нас любов'ю.
Ти наші знов омив гріхи
Своєю кров'ю, кров'ю, кров'ю.

 

Це місце - небо чи земля?
Тут Бог у крові воплотився
За те тут кров Його лилась,
Щоб ти, мій краю, відродився!

 

Лишаю дні далекі ті,
Вертай мене на дужих крилах,
О птах! І в крилах золотих
Хай завжди буде добра сила.

 

Хай наші душі і серця,

Омиті в крові і любові,
Свого Небесного Творця,
В добрі засяють, як в обнові.

 

І кожен день, і кожну мить,

Чи дім, чи храм, чи хресний хід,
Душа до Бога хай стремить,
Як птиця в небо, у політ.

 

Назустріч дням, які грядуть,

У сонці й радості без краю.
За радість цю з Хреста отут
Кров пролилася пресвятая.

 

І знову всіх на хресний хід

Покличе нас Господня кров.
Щоб змити з душ багно гріхів,
Щоб нас єднала всіх любов.

Подробнее