12 апреля
2018 г.
Радониця. Чи потрібна покійному їжа?

У вівторок опісля Фоминої неділі Церква святкує Радоницю – день особливого поминання спочилих. Традиційно на неї припадає річний «пік відвідування» кладовищ і масових поминок з ритуальними обідами. Звідки виник цей звичай і чи є він християнським?

Всупереч розхожій думці Радониця не має суто церковного походження. Вона відзначалася нашими предками ще задовго до того, як Русь стала християнською, і називалася Радуницею.

Як і більшість народів давнини, слов’яни вірили, що після смерті людини її душа підноситься до богів і переселяється в царство мертвих. Там життя, безумовно, було іншим, проте принципово майже не відрізнялося від того, чим небіжчик займався до своєї кончини.

З царства мертвих дороги назад не було, але існували певні дні, коли між двома світами встановлювався живий зв’язок, і душі спочилих могли приходити в рідні місця, провідувати близьких, брати участь у їхніх справах. Зазвичай такі особливі періоди припадали на дні сонцестояння і рівнодення, часто мертвих шанували або напередодні, або після закінчення певних польових робіт.

На честь предків належало влаштовувати тризни – ритуальні обіди з рясним узливанням, ігрищами, піснями, хороводами та іншими елементами, які в наш час називаються «культурно-масовими заходами». Їх мета була проста – задобрити душі померлих, здобути їхню прихильність. Справа у тім, що древній слов’янин бачив у своїх покійних дідах-прадідах вже не простих людей, а духів, які володіли деякими божественними здібностями. При бажанні вони могли впливати на сили природи – або викликати катаклізми (посухи, пошесті, землетруси), або ж посилати різні благодатні дари (рясний урожай, теплу погоду, приплід худоби). Від примх померлих залежало існування живих, і тому живі прагнули всіляко «уважити» душі своїх предків. Вважалося, що багата тризна, веселощі, гарне слово про небіжчика гарантували заступництво небес і добробут народу.

Радуниця була одним із таких поминальних днів. Точніше, це був навіть не день, а цілий цикл, який тривав приблизно тиждень і приурочувався до весни. Усім селищем виходили люди в поля, гаї, на луки, закликали духів. На могилах на честь померлих вимовлялися тости, а частина вина виливалася на землю. Те ж саме робили з їжею – слов’яни вірили, що принесена на могили їжа потрапляє на той світ і предки можуть нею поласувати.

У цілому всі описані ритуали благополучно дожили до наших днів – і сьогодні на кладовищах бездомні й прибиральники підбирають шматки хліба, печиво, цукерки, стаканчики з горілкою, залишені дбайливими родичами на могилах близьких та друзів. Суть і зміст цих традицій давно забуті, але самі вони залишилися.

З початком християнізації Русі Церква якийсь час боролася з язичницькими похоронними обрядами і з самим культом предків. Але люди, які звикли віками до традиційної системи світосприйняття, все одно продовжували навесні справляти стародавні свята. І тоді священноначалля вирішило воцерковити Радуницю і ввести її в церковний календар, відвівши для цього свята другий вівторок після Пасхи.

Церква завжди вірила, що між живими і мертвими є дуже тісний зв’язок і що добрі справи благотворно впливають не тільки на живих, а й на спочилих. За нашими молитвами, як про це свідчать численні приклади з житій святих, загробна доля померлих може змінюватися.

Церква дозволяє поминати померлих їжею, проте бачить у цьому зовсім інший, відмінний від язичницької тризни сенс. Їжа – це форма милостині, яку ми творимо заради померлого. І тут дуже важливо – як ми її творимо. Милостиня, у першу чергу, повинна нас самих робити добрішими, милосерднішими, жалісливими. І якщо це станеться, то й спочилим нашим буде набагато легше по той бік життя. Тому, якщо поминальний обід був зроблений «для своїх», без молитви про померлу людину, то навряд чи від такого обіду померлий отримає багато користі. Не чарки з горілкою йому тепер потрібні (алкоголь, до речі, взагалі заборонений Церквою на поминках), а наша молитва – щира, чиста, жива. Кращим же місцем молитви є храм Божий.

Приносячи їжу в храм, також важливо пам’ятати кілька моментів. У храмі, перш за все, моляться. І без молитви залишене приношення (свічки, продукти, гроші) не мають для померлого ніякої цінності. Можна принести гори, але якщо це буде зроблено без віри й молитви, толку від цього буде мало. І для нас, і для спочилого. Хіба що нужденні будуть вдячні за це. І, навпаки, якщо людині нічого пожертвувати, але вона буде гаряче молитися про свого рідного або друга, то ця молитва буде ціннішою будь-яких багатих приношень.
Важливо зрозуміти: Царство Небесне не купується і не продається ні за які гроші. Царство Небесне досягається тільки старанною духовною працею, і наша милостиня (їжа – в тому числі) – лише один з елементів такої праці.

Олександр МОІСЕЄНКО

За матеріалами Foma.in.ua

Газета «Православна Вінниччина», №4 (56), квітень 2018 р.